Частина 63

Свічки на довжелезному столі відбивалися в полірованому сріблі приборів, як у сцені з історичного фільму. Вечеря в королівському палаці виявилась не просто їжею, це був спектакль. Навіть хліб мав титул, а суп, судячи з запаху, міг претендувати на роль в гастрономічному мюзиклі.

Я сиділа поруч із Віктором, у сріблястій сукні з Алісиного гардеробу, і час від часу крадькома поглядала на високі двері. Василька, хоч і запрошували на вечерю як «особливого співмешканця магістри Марти», я залишила в кімнаті, він міг надто голосно реагувати на їжу.

— Ти чого така напружена? — нахилився до мене Віктор. — У вині щось не те?

— Просто чекаю. Можливо, на когось.

— Здається, я вже здогадуюсь, на кого, — хмикнув він.

У цей момент двері відчинилися і я знала, що це він, ще до того, як побачила. Та ж легка хода, той самий нейтрально-іронічний погляд. Він не сів за стіл. Просто пройшов уздовж, неначе шукав когось. І, звісно, зупинився саме біля мене.

— Можемо вийти на хвилину? — тихо, але твердо.

Я вибачилась перед Віктором і піднялась. Ми вийшли до відкритої галереї, де вже сутеніло. Повітря було свіже, пахло трояндами й магією. Він сперся на балюстраду і, як завжди, говорив наче між іншим:

— Я влаштував вам з Віктором вхід у Архів. Зранку отримаєте офіційне запрошення. Але є нюанс.

— Завжди є нюанс, — зітхнула я. — Розарт просить знайти перший запис рецепту. Думає, що щось не так із в сучасним рецептом.

— Так, він має рацію, — хлопець обернувся до мене. — Цей рецепт змінювали. І не просто для королівської зручності.

— Тобто хтось спеціально?

— Саме так. І я маю підозри, що це може стосуватися тебе.

Я мовчала, дивлячись у сад. Потім тихо додала:

— Ти можеш зʼясувати, хто той чоловік, що снився мені разом з Веронікою?

— Я вже намагаюсь. Але попереджаю, чим далі ти копаєш, тим більше все заплутується. І не кожен, хто здається союзником, ним є насправді.

— Це натяк?

— Це турбота, — усміхнувся він. — І я не завжди зможу зʼявлятись вчасно. Але якщо буде справді небезпечно клич. Ти відчуєш, як.

Він торкнувся мого зап’ястя, зʼявилося тепло, як електричний імпульс. І зник у сутінках, так само тихо, як прийшов.

Я повернулась до зали вже в той момент, коли подавали десерт, щось фіолетове, що трималося купи лише магією. Віктор кинув на мене погляд: «Все гаразд?» Я кивнула.

Зранку в Архів. І в моїй сумці вже лежало все необхідне. Окрім відповідей.