Частина 62

Після невдалої спроби приготування зілля, Розарт провів нас кам’яним коридором повз кілька масивних дверей, за якими, як мені підказував нюх, ховалися ще кілька лабораторій. Пахло сіркою, медом і чимось схожим на стару аптеку з мого дитинства, коли ліки ще готували на місці. Але замість екскурсії ми з Віктором отримали наказ чекати. І не деінде, а в палаці.

— Ви будете тимчасово мешкати в Південному крилі, — повідомив Розарт, переглядаючи якийсь пергамент. — У Королівських кімнатах для спеціалістів. Це почесно, не зіпсуйте все. Там навіть рушники зі срібною вишивкою.

— О, прекрасно. Я давно мріяла витертись чимось, що коштує дорожче за мою сумку, — пробурмотіла я собі під ніс.

Пройшовши через ще кілька коридорів і сходинок, ми опинились у крилі, яке зовсім не відповідало моїм уявленням про «службове житло». Це був фактично мініпалац у палаці. У коридорах червоні доріжки, на стінах старовинні гобелени й картини з дивакуватими портретами алхіміків, які, здається, дивилися на тебе з осудом. Мене зустріла фрейліна в скромній, але ідеально випрасуваній сукні.

— Пані Марто, ваша кімната третя праворуч. А ось і ваш ключ, — вона вручила мені тонкий золотистий кулон із вигравіруваним гербом королівства. — Його потрібно просто торкнутися дверей.

— А він випадково не відкриває й двері до архіву? — спитала я з надією, але фрейліна лише усміхнулась з ввічливим «ви-дуже-смішна».

Кімната виявилась більша за мою квартиру вдома. На ліжку оксамитова ковдра кольору вишні, у кутку мініатюрна алхімічна станція, поруч секретер для нотаток, шафа, яка сама сортувала речі, і навіть мисочка з уже насипаними ласощами для кота. Василько, щойно я відчинила переноску, з виглядом королівської особи обійшов кімнату і стрибнув на підвіконня, звідки видно було внутрішній сад.

— Ну, Васильку, живемо. Хоч і тимчасово, — прошепотіла я йому, розглядаючи свою нову резиденцію.

Віктора поселили навпроти. Судячи з того, як він повертав ключ у пальцях, для нього це не вперше. Я лише підняла брову:

— Здається, ти почуваєшся тут, як вдома.

— Не перебільшуй. Як у готелі з вишколеними горгуліями замість адміністраторів, — відповів він, усміхаючись. — До речі, мій душ говорив до мене. Це нормально?

— Якщо він не співав, то ще все в межах норми.

Коли ми нарешті залишились наодинці у своїх покоях, я дістала з сумки все найважливіше: ноутбук, бабусин зошит, «Українську фармакопею», магічну фармакопею і книжку з бесідки. Розклала їх на столі та обережно провела пальцями по старій обкладинці бабусиного зошиту.

Завтра до архіву. Але сьогодні потрібно дочекатись сигнала від загадкового хлопця. І, бажано, без нових симптомів дерматиту.