Частина 61

Ми з Віктором мовчки вийшли із Золотої лабораторії. У повітрі ще висів запах мідного казана й сушених трав, але чогось важливого все одно не вистачало. Магічного аромату. Того, що мав би вказати: зілля готове, все спрацювало. Та ні, щось пішло не так.

Василько у переносці навіть не намагався вдавати сон, він дивився на нас, як завідувач аптеки: мовляв, «і ви цим хочете когось лікувати?».

— Розарт сказав, що треба знайти перший запис рецепту, — порушив тишу Віктор. — Якщо він і справді десь є, то лише в Забороненому архіві.

Я кивнула, але щось у його тоні мене насторожило.

— Ти говориш так, ніби знаєш, що там є.

Віктор зітхнув і обперся об кам’яну колону.

— Бо знаю. Там є все, що шукаєш. Я був там. Один раз, ще коли був студентом. Професор Ланскі тоді особисто супроводжував мене. Ми шукали протокол алхімічного очищення для експериментів з травами з Південного поясу.

Я вирячила на нього очі.

— І ти досі не розповідав мені, що вже був у забороненому архіві?

— А ти досі не розповідала мені, що носиш у сумці, — парирував він. — Ми квити?

— Майже. Але чекай якщо ти там був, то зможеш нас провести?

— Не зовсім. Без нового дозволу ми туди не потрапимо. Охорона магічна, живі печаті, дві пари допитливих гаргулій і три рівні перевірки. Якщо чесно одна з найскладніших систем захисту в усій академії точніше, у всій державі. А якщо Розарт нам ще не видав дозвіл, значить він цього зробити не може.

Я зітхнула.

— То знову все залежить від мого загадкового знайомого?

Віктор глянув на мене скоса:

— Я досі не розумію, чому ти йому так довіряєш.

— Бо він уже допомагав. І він не мовчить, коли треба говорити. Ще й чесно каже, що щось може бути небезпечно. Це, знаєш, вже не так мало.

— Ти ніби описуєш ідеального хлопця.

— Ідеального ні. Але чесного. А це вже щось у цьому світі, де навіть коти щось приховують, — кинула я, поглянувши на Василька. Той вдавав, що не почув.

Розарт завершив якісь справи в лабораторії і також залишив її, закривши спеціальним ключем і ще промовив якесь закляття поверх.