Частина 60

Початок варіння був майже урочистим.

— Я знаю, що ви талановита пара, — сказав Розарт, кидаючи на нас з Віктором критичний погляд. — Але тут все має бути ідеально. Не як в студентських курсових, а як у долі магічної династії.

Відкрили старовинний рецепт. Частина інгредієнтів була знайома: корінь валеріани, екстракт пустирника, пудра з лаванди. Земні заспокійливі. Але були й інші, пилок квітів срібного лотоса, фіолетовий мох з берегів Мовчазного озера, крапля рідини з вічної роси.

— Валеріана — класика, — казала я, зважуючи її в фарфоровій піалі. — Але магічна валеріана має інший хімічний профіль. Сильніший седативний ефект, але може вступати в нестабільну реакцію з лотосом.

— Саме тому ми додаємо краплю екстракту з фіолетового моху, — вставив Розарт. — Він стабілізує магічні флуктуації.

Температура, порядок додавання, спосіб розмішування — усе було регламентовано.

Я кип’ятила водно-спиртову основу, Віктор читав поетапно рецептуру, Розарт накладав оберіг на зілля.

Василько спокійно мурчав біля моїх ніг, навіть ні разу не чхнув, що для нього, до речі, рідкість, особливо в ароматичних лабораторіях.

Коли ми влили останній інгредієнт — есенцію сонячного світла — рідина у казані заграла перламутром. Ми напружено завмерли.

— Має з’явитись запах, — сказав Розарт. — Магічна реакція, обов’язкова. Він описаний як “аромат теплого цвіту персика, змішаного з дотиком зоряної м’яти”.

Ми всі вдихнули.

І нічого.

Ні м’яти. Ні персика. Ні натяку на магію.

— Ми все ж робили правильно.— розгублено сказала я.

— Пропорції точні, — підтвердив Віктор, перевіряючи записи. — Навіть заклинання правильне, я звіряв із трактатом.

Розарт похмуро глянув на казан, який мовчки булькав, блимаючи на нас золотистими бризками.

— Якщо все зроблено правильно, а результат хибний, — почав він повільно, — значить, можливо, сам рецепт має похибку.

— Але ж це ж давній рецепт, — здивувався Віктор. — Він затверджений. Ось навіть печатка королівського архіву є.

— Не з архіву, — поправив Розарт. — З копії. Справжній перший запис, з якого переписували всі інші, зберігається в закритому розділі архіву, тут в королівському палаці. Тільки там можна знайти оригінал і перевірити, що ми пропустили.

Ми з Віктором переглянулися.

— Архів, — тихо повторила я, — отже, там ми все таки зможемо приготувати це зілля.

Розарт зітхнув, обернувся до нас і сказав:

— Якщо ви справді хочете врятувати це зілля і, можливо, королівську родину, вам доведеться туди потрапити. Але попереджаю: не кожен, хто заходив у той розділ, виходив з відповіддю. І не всі взагалі виходили.

Василько тихо буркнув з переноски, куди я його посадила, після того як він перекинув колбу з дистильованою водою.

Мені здалося, що це був дуже виразний мяу, переклад якого звучав би: "Ну от, знову пригоди." Але головне, ми потрапимо до архіву і можливо там є відповіді на всі мої питання.