Частина 59

Золоті двері відчинилися безшумно, немов реагували на саму присутність важливих гостей. І я зрозуміла, чому її назвали Золотою лабораторією.

Перше враження, наче потрапила в алхімічну версію ювелірного магазину. Все блищало, сяяло, мерехтіло. Столи були з матового білого каменю з золотим мереживом в інкрустації. Колби, реторти, перегінні апарати — все зі скла кольору топазу, а деякі й справжнього кришталю. В центрі приміщення парував великий круглий чан із вигравійованими рунами по краях. Над ним у повітрі висіла золотиста сітка, мов павутина зі світла.

— Це... — прошепотіла я. — Це навіть не лабораторія. Це храм.

— Не здивуюсь, якщо тут хтось і молиться, — озвався Віктор, уважно роздивляючись обладнання. — І судячи з усього, до Еліксиру Вічної Красоти.

Василько, звісно ж, одразу ж спробував стрибнути на один зі столів, але я встигла його притримати й серйозно прошепотіла:

— Не час демонструвати королівським ретортам свої пухнасті навички.

— Обережніше з обладнанням, — долинув суворий голос.

З глибини лабораторії до нас вийшов старий професор. Він був у розкішній мантії з глибоким каптуром, який частково приховував обличчя. Його сиве волосся було зібране у стриманий вузол, а на грудях блимав знак якогось ордену.

— Оце все для нас? — запитав Віктор, обережно доторкнувшись до колби, яка одразу ж весело спалахнула бузковим світлом.

— Лише найкраще для завдання такого рівня, — відповів алхімік. — Мене звати Розарт, я буду вам допомагати, адже замовлення дуже важливе, і сам я звичайний алхімік, хоч і королівський, але це не мій профіль. Замовлення надійшло особисто від королеви. Рецепт старовинний, рідкісний, із додаванням нестабільного інгредієнта.

— І що це за зілля? — запитала я, стримуючи бажання познімати все на камеру й записати сторіс: «Ось де справжня фармація!»

— Його призначення стабілізація внутрішньої магії у спадкоємця, — мовив професор, наче диктор телевізійних новин. — Якщо щось піде не так, результати можуть бути непередбачуваними.

— О, прекрасно, — буркнув Віктор. — Нас послали варити магічний аналог заспокійливого для маленького драконеняти.

— Фігурально, — підтвердив Розарт. — Хоча з драконом я б працював спокійніше.

Я кивнула, дістаючи з сумки магічну фармакопею й бабусин зошит. Василько вмостився під лавкою й муркотів на всю Золоту лабораторію, ніби попереджав: "Не напружуйтесь, люди, я тут головний алхімік".

— Скажіть, а чому саме ми? — обережно поцікавилась я.

Професор глянув на мене з-під каптура.

— Бо вас обох порекомендував емісар.

Я кивнула. Хлопець у темному. Це його справа. Його слід.