Частина 58

Ми стояли в напівтемному вестибюлі академії, я, Віктор і Василько, який незадоволено муркотів у переносці. Сумка в мене була важкувата. На всякий випадок я ще сунула туди маленький термос із заспокійливим чаєм. Хто знає, що чекає в палаці. Ще в останній момент згадала про ключ, який передав загадковий хлопець. Треба буде не забути потім дати його Віктору.

— Готова? — запитав Віктор, обертаючись до мене. Він виглядав напрочуд офіційно: гладко зачесане волосся, мантія нова, з блискучою пряжкою. І не дай Бог комусь натякнути, що він хвилюється, очима прожене.

— Як ніколи, — кивнула я. — А ти?

— Ну, скажімо так, якщо щось піде не так, в нас є кіт.

Василько нявкнув, ніби погоджуючись, що вся ця місія тримається на його пухнастих плечах.

— Ага, — посміхнулася я. — Як відбувається перенесення?

— Зараз покажу. — сказав Віктор, витягаючи невеличку прозору кульку з блискітками. — Це переносна сфера. Королівська. Дорогуща. Якщо побачиш таку у когось на ключах, то знай, це хтось важливий або хтось її вкрав.

Я тільки встигла міцніше притиснути сумку до себе, як сфера почала світитися, і нас оточив м’який туман. Було трохи лоскотно, трохи тепло, ніби тебе обіймає хмаринка з камфорою.

Коли я знову змогла розплющити очі, ми вже стояли у просторому холі, схожому на кадр з казкового фільму. Колони з білого каменю, прозорі люстри, які плавали в повітрі, й аромати, легкі, терпкі, трохи квіткові, трохи пряні. І все це в королівському палаці.

— Ого, — прошепотіла я. — У них тут підлога чистіша, ніж в операційній.

— Це тому, що її миє чарівник на ім’я Генрик, — буркнув Віктор. — Кажуть, він колись був алхіміком, але згорів на практиці і тепер дезінфікує мармур до дзеркального блиску.

— Надіюся, ми теж не згоримо на практиці, — пробурмотіла я, поки Василько виповзав із переноски, обережно нюхаючи повітря.

— Не згоримо, — сказав Віктор. — Хоча якщо нас покличуть до королівської кухні, не обіцяю.

З дальніх дверей до нас підійшов вишукано вдягнений чоловік у темно-синьому камзолі з золотими ґудзиками.
— Марта та Віктор, вітаю вас у королівському палаці,— промовив він з ноткою зверхності. — Королівський алхімік у Золотій лабораторії. Прошу за мною, будь ласка. — він зиркнув на кота. — Нехай цей кіт залишається з вами. Якщо, звісно, він не дихає вогнем.

— Поки ні, — усміхнулася я. — Але якщо його не погодувати, все може змінитися.

Чоловік навіть не кліпнув. Напевно, гумор у палаці не вітався.

Ми рушили за ним широкими коридорами, а я краєм ока помічала гобелени, які рухались, і портрети, що перешіптувались. Було відчуття, що ми йдемо не в лабораторію, а у вулик, де кожна стіна має вуха.

Василько ступав урочисто, як князь на перевірку володінь.
Мені ж залишалося тільки стискати ремінець сумки й повторювати в голові:
Настоянка з арніки в кишені. Формула виживання: впевненість, логіка, язик. І, можливо, Василько.