Частина 57

Я постукала у двері бібліотеки, хоча знала, що Єжи мене вже давно побачив через одну з тих своїх магічних лінз, які він, мабуть, заховав десь у палітурках.

— Заходь, Марто, — почувся його голос ще до того, як я натиснула на ручку.

— Привіт, — усміхнулася я, заходячи. — У тебе часом не знайдеться переноски для кота серед тих усіх скарбів?

— Для Василька? — Єжи підвів брову і поставив чашку з ароматним чаєм на край столу. — У мене є одна стара, з чарівним пом’якшувачем простору. В ній навіть я б міг поспати, якби зменшився. Хвилинку.

Він пірнув десь за стелаж, і я почула характерне шарудіння старого дерева, потім легке «аґх» і нарешті:
— Є! Ще й з м’якою підстілкою з вовни мандрівної ламки. Дуже затишна, навіть антистресова.

— Ідеально. Думаю, Василько оцінить, особливо те, що не доведеться пити Алісине заспокійливе зілля.

Я взяла переноску вона справді виглядала надійною й якоюсь теплішою, ніж звичайна.

— До речі, — озвався Єжи, підійшовши до мене з серйозним виразом обличчя, — ти ж збираєшся до королівського палацу?

— Так. Ланскі сьогодні повідомив. З Віктором маємо приготувати якесь особливе зілля. Аліса вже запакувала мене як для весілля королівського рівня.

— Ну, з її смаком, не здивований. Але послухай, Марто. Палац це не просто гарна архітектура і можливість покуштувати закуску з листя срібної м’яти. Це осине гніздо.

— Ммм… смачно звучить, — пробурмотіла я.

— Я серйозно. Там кожен другий усміхається, поки перевіряє, чи не ти випадково нова шахова фігура на чиїйсь політичній дошці. Тож поради:

— Слухаю, маестро.

— Не говори більше, ніж потрібно. Не обіцяй нічого, навіть якщо хтось говорить дуже офіційним тоном. І завжди тримай з собою щось нейтралізуюче: відвар з кропиви, листя верби або бодай суху настоянку з арніки. Там можуть бути магічні впливи, які діють не гірше ніж підступний феромон.

— Добре. Настоянку з арніки покладу в сумку. Хоча Василько, мабуть, відчує небезпеку раніше за мене.

— Сподіваюсь, він не влаштує бунт серед королівських песиків.

— Він би зміг. Якщо йому не сподобається меню, — усміхнулась я.

Єжи трохи посміхнувся, але погляд у нього лишився серйозним.

— І ще одне, Марто. Якщо побачиш когось, хто видається знайомим, але не можеш згадати звідки не реагуй. Просто спостерігай. У палаці завжди є ті, хто носить чужі обличчя.

Я відчула, як по спині пробіг легкий холодок.
— Добре. Я буду обережна. Обіцяю.

Я подякувала за переноску, і вже коли виходила, Єжи гукнув мені навздогін:

— І не забудь: головне зілля ти вариш не в казані, а в собі. Впевненість, логіка й трохи гострого язика це твоя формула виживання.

Я вийшла з бібліотеки, стискаючи переноску й усміхаючись більше собі, ніж комусь. Все, що було далі вже пахло пригодою. І, можливо, тими самими осами з гнізда.