Частина 53

Наступного дня я зайшла в бібліотеку з виглядом людини, якій потрібно або знайти древній сувій, або терміново заварити валер’янку в промислових масштабах.

Єжи, як завжди, сидів за своїм столом, нависаючи над фоліантом, у якому кількість сторінок явно перевищувала добову норму паперу для всієї академії.

— Єжи, привіт. Можна тебе на хвилинку? — я озирнулась, чи ніхто не слухає. — Тільки тихо.

— Ти прийшла шукати рецепти мила чи прокляття? — спокійно поцікавився він, не піднімаючи очей.

— Уяви, що щось між цим, — зітхнула я й сіла навпроти. — Мені потрібен доступ до забороненого архіву.

Він повільно підняв погляд, зняв окуляри і подивився на мене так, ніби я щойно запитала, як потрапити в драконяче лігво, не зіпсувавши зачіску.

— Марто. Це не той архів, де зберігаються рецепти бабусиних настоянок. Це архів з таким рівнем допуску, що навіть я туди не ходжу. А я, між іншим, — бібліотекар.

— Я знаю, але це важливо. Там можуть бути дані про старі випадки. Прокляття. Випадки дерматиту, який не реагує на ліки. Ну, ти розумієш.

— І ти вирішила, що там тобі дадуть просто так погортати старі документи з надписами «страшенно секретно» і «торкнешся — вибухнеш»?

— Я не казала, що буде просто. Але якщо я не знайду причину, чому зі мною це відбувається, то я з глузду з’їду.

Єжи зітхнув, підвівся, обережно зсунув книги на край столу та, витираючи окуляри, сказав:

— Добре. Я скажу тобі одне, і ти цього не чула. Заборонений архів не в академії. Він знаходиться в королівському палаці.

— Палаці?! — прошепотіла я. — А що там роблять старі фармакологічні записи?

— Королівська родина, як би це делікатно сказати, мала свій... інтерес до магічної фармації. Були експерименти. Контроль. І, звісно, багато тих, хто постраждав. Тому певні архіви прибрали подалі від академії. Щоб «не турбували студентів».

— А як туди потрапити?

— Дуже обережно, бажано в супроводі когось із допуском. Наприклад хтось, хто колись там навчався. Був кращим студентом. І зараз має статус радника академії.

— Ви про Віктора?

— Я ніколи такого не казав, — відповів Єжи, вдягнув окуляри й знову втупився в книгу. — І якщо хтось мене питатиме, я вважатиму, що говорив з тобою про ромашку.

Я встала, схилилася через стіл і прошепотіла:

— Дякую, Єжи. Якщо що, я завжди можу зварити тобі чай із ромашки з додатком глінтвейну.

— А ти вмієш заохочувати, — пробурмотів він.

Я вийшла з бібліотеки з чітким планом: ще раз поговорити з Віктором. Якщо мені й судилося залізти в королівські секрети, то лише з кимось, хто має ключі. І м’язи. Бажано і те, й інше.