Частина 52

Коли Аліса нарешті погодилась залишитися в кімнаті й "охороняти" флакон (в її словнику це означало «періодично шипіти на нього, щоб не розслаблявся»), ми з Віктором вийшли в коридор.

Було пізно. Вежа гуртожитку спала, лише ми двоє й тиша, що лягла між нами, як невидимий третій.

— Вікторе, — почала я, намагаючись зробити голос байдужим. — Ви щось впізнали у флаконі?

— Можливо, — відповів він, не дивлячись на мене. — Але для цього мені потрібно дещо знати.

— Питайте.

Ми зупинились біля вікна. Нічне світло падало на його обличчя — суворе, трохи втомлене й, здається, напружене. Мене це не тішило.

— Ти говорила, що знайшла флакон випадково. Але я відчуваю, що це не зовсім правда. І щось із тобою відбувається, Марто. Я бачу.

Я стисла руки.

— Добре. Він з’явився. І не просто так. Усе почалося після того сну. Там була Вероніка. І чоловік, фото якого я тобі показувала. Але після нього вранці в мене знову з’явився дерматит. Як і колись — я ковтнула. — Після загибелі батьків. І знаєте, той хлопець, ну, той, що з’являється раптово, він сказав, що це може бути прокляття.

Віктор витріщився.

— Стривай. Який хлопець?

— Ну, той хлопець, який забирав в нас зілля для королівського двору. І він щось шукає.

— Прекрасно, — зітхнув Віктор. — Тебе переслідують загадкові хлопці, флакони самі лізуть у руки, Вероніка мелькає у снах із підозрілими типами, а твій дерматит вирішив повернутись із відпустки.

— Так коротко — звучить як реклама моєї біографії, — хмикнула я. — "Фармацевтка. Проклята. Час від часу чухається."

Віктор усміхнувся краєм вуст. Потім знову став серйозним:

— Те, що ти описала, дуже нагадує один старий випадок. З академії. І схоже, що це не просто флакон. Він міг бути каталізатором. Міткою. Способом прив’язати або активувати магічний вплив. Але, Марто, якщо це так, то це робота високого рівня.

— І хтось хотів, аби він потрапив до мене?

— Або він повернувся до тебе, — тихо мовив він.

Мене кинуло в холод.

— То це справді прокляття?

— Я не впевнений. Але — він глянув на мене — вже не так суворо, а з певним сумом. — Якщо це має коріння ще з твого минулого, якщо це почалося ще на Землі, тоді нам доведеться копати глибше. Можливо, навіть у забороненому архіві. І я не певен, чи нам дадуть туди доступ. Але я допоможу. Обіцяю.

— Ви завжди так серйозно обіцяєте, — буркнула я. — Аж хочеться вручити вам меч і промовити: «захистіть королівство».

— Я більше по шприцах, — усміхнувся він. — І по складних студентах.

Я посміхнулась. Але глибоко всередині щось стискалося. Бо якщо це справді прокляття то питання не в тому, хто я. А чому я.