Частина 49

Після заняття я сховала свої нотатки в сумку й рушила до гуртожитку. Але щойно зачинилися двері за останнім студентом, флакон у моїй сумці знову пульснув. Не фізично, ні. Це було як відлуння всередині. Ледь вловиме тепло. Немовби хтось торкався моїх думок.

Я прискорила крок. На щастя, кімната була порожня. Навіть Василько, мій чарівний кіт, десь тинявся, мабуть, знову пішов шукати пригод або ковбасу.

Я витягла флакон і поклала його на стіл. Він виглядав абсолютно звичайно — матове скло, темно-зелений колір, тонка срібна нитка вздовж кришечки. Але чим довше я дивилась, тим більше здавалося, що всередині рухається щось. Не рідина, ні. Більше схоже на світло. Або тінь. Якусь мініатюрну бурю?

— Так, дуже заспокійливо, — буркнула я сама до себе. — Типове закінчення робочого дня: трохи заспокійливих, дивний флакон із вмістом зі світу «не торкайся цього», і внутрішнє бажання втекти на Землю під ковдру.

Я обережно відкрила флакон. Ні запаху, ні диму, ні «пшш», нічого. Але коли я глянула всередину, то побачила своє відображення. Але трохи інше. У моєї копії очі були темнішими, обличчя втомленіше, і здається, в неї була кров з носа?

Я клацнула кришку назад, мовби закриваючи портал у криве дзеркало.

— Окей, флаконе, сьогодні ти переміг. Але завтра я тебе здам в лабораторію. Або хоча б покажу Алісі, нехай подумає, що це за магічна хрінь.

І тут, як на виклик, з підвіконня впав горщик з м’ятою.

— Добре! Це вже офіційно: флакон або проклятий, або має почуття гумору.

Я зітхнула, заховала його в коробочку, заклеїла магічною стрічкою і поклала у шухляду під заклинанням «не лізь, бо вжалить».

У повітрі залишився ледь відчутний запах, не зовсім м’яти, не зовсім ліків. Швидше, як у аптеці, де зберігають щось старе, рідкісне і дуже-дуже не для всіх.