Частина 47

Після розмови з Віктором я відчула знайому сверблячку і не лише фізичну. Дерматит продовжував квітнути на шкірі, наче хтось поливав його зловісним добривом. Але гірше було інше, голова свербіла від питань. І я вирішила: або я знайду, що за Альбрехт такий, або ця історія мене з'їсть разом з моїм шармом, шкірою й терпінням.

У бібліотеку не хотілося, не через Єжи, хоча він і міг би знову почати свій ранковий ритуал «бурмотіння старослов’янською в перемішку з польською і димлення корицею». Просто я знала, що у такого типа, як Альбрехт, архів не в офіційних записах. Він мав би бути там, де залишається пам’ять у речах, які ніхто не прибрав.

Я вирушила до одного з найменш відвідуваних корпусів Академії, старого підвального крила, де колись був практичний клас з фітотерапії. Зараз там зберігали коробки зі списаним обладнанням, зламаними тренажерами та пилом, якого вистачило б на написання нової фармакопеї.

В одному з кутів я знайшла стару шафу. Класичну, темну, скрипучу, як сюжет мильної опери. Відкрила, всередині була купа мотлоху, але щось впало мені на голову. Маленька коробочка, обгорнута тканиною з символом факультету фармацевтів, давній знак, вже не використовуваний.

Вона не була зачинена. Усередині скляний флакон з потемнілою етикеткою і клаптик пергаменту. Я прочитала:

«Успадкує той, хто несе Пам’ять. Через шкіру, через Сон, через Слово».

У той самий момент, ніби за сценарієм, флакон тихенько «цьокнув» кришкою. Я застигла.

"Через шкіру" — знову дерматит?
"Через сон" — той кошмар з Веронікою та тим чоловіком.
"Через слово" — не знала поки, але точно звучить погрозливо.

— О ні, — прошепотіла я. — Тільки не ще одне прокляте завдання.

Я заховала флакон і пергамент до сумки. І тільки вийшла з підвалу, як просто переді мною виринув той самий загадковий хлопець. Як завжди із загадковим обличчям, злегка розтріпаним волоссям і настроєм "я знаю щось, що ти не знаєш".

— Що в тебе в руках, Марто? — запитав він, поглянувши на мою сумку.

— Коли ти навчився зʼявлятись беззвучно? Це ж незаконно. Принаймні на Землі.

— На Землі може й так, а тут мені цього ніхто не може заборонити. — Він нахилив голову.

Хлопець на мить замовк, його обличчя стало серйозним, навіть зловісно зосередженим.

— Я дізнаюся, хто тобі шкодить. Обіцяю.

— Не забувай, що ти досі мені навіть імені не сказав, — буркнула я.

Він усміхнувся куточком губ.

— Тобі сподобається, коли скажу. Але ще не час.

— Це дуже драматично. Ти випадково не працюєш в магічному театрі?

— Ні, але був на прослуховуванні, — підморгнув він і зник так само раптово, як зʼявився.

Я залишилась стояти з новим флаконом, клаптиком прокляття і відчуттям, що наближається щось велике. І воно точно не входить до програми інтернатури.