Частина 46

Я нервово крутила фото в руках. Долоні вологі, десь між панікою й азартом. Якщо цей Альбрехт справді був частиною академії, то він міг бути джерелом усього. Прокляття. Дерматиту. Можливо, навіть моїх проблем із шампунем. Хоча останнє навряд.

Я вирішила знайти Віктора. Можливо, вперше не для того, щоб отримати завдання чи посміхнутися, ніби мені весело. А просто поговорити. Хоча б спробувати.

Він був у внутрішньому дворику, сидів під деревом, щось конспектував у блокноті й тримав чашку кави, яка виглядала так, ніби могла підняти зомбі.

— Вікторе, ти вільний? — запитала я, ховаючи телефон у кишеню.

— Для тебе — завжди, — відповів він, не відводячи погляду від записів. — Але якщо це знову про земні заспокійливі засоби, я здамся. Гідазепам мене переслідує у снах.

— Ні. Це дещо серйозніше. — Я присіла поруч і простягнула йому фото.

Він глянув. І одразу помітно змінився на обличчі.

— Де ти це взяла?

— У бібліотеці. Єжи дозволив. Це один із старих курсантських знімків. Ти тут і Вероніка. А цей чоловік, хто він?

— Альбрехт. — тихо сказав Віктор. — Я не думав, що хтось ще про нього згадає.

— То ти його знаєш?

— Знав, — уточнив Віктор. — Він був блискучим студентом. А ще страшенно небезпечним. Його відрахували за неконтрольовані експерименти. Але щось у його зникненні було дивним. І Вероніка після цього змінилась. Вони були близькими, хоч він і набагато старший.

— А тепер вона частина мого сну. Разом із ним. І це збіг?

Віктор зітхнув, потер чоло, ніби намагався вичавити з пам’яті зайве.

— Можливо, він повернувся. Не фізично, а через артефакти, сни, вплив. Якщо в тебе дерматит, як реакція на прокляття, — це вже серйозно. Це не просто “ой, почесалось”.

— Та я й так це зрозуміла. Мені щось робити з цим?

— Спершу нічого нікому не кажи. Навіть Вероніці. Особливо Вероніці. І друге довірся мені. Я дізнаюсь, що він робив перед тим, як зник. І як це може бути пов’язано з тобою.

— А ти?

— Я? — він усміхнувся, але якось втомлено. — Я вже колись із ним зіткнувся. І дуже не хочу повторення.

Ми мовчали ще хвилину.

— До речі, — додав Віктор, — якщо раптом цей Альбрехт запропонує тобі випити щось зелено-світле й пульсуюче відмовся. Навіть якщо воно в симпатичному флаконі.

— Дякую. У мене вже є флакон із сльозою саламандри, і він теж підозрілий.

— Марта, ти наче магніт для біди. І я щиро не знаю це твій талант чи прокляття.

— А може і те і те, — відповіла я й засміялася.