Частина 45

Я завжди вважала себе людиною раціональною. Аптечка на першому місці, діагноз після анамнезу, а магія за графіком і при строгому дотриманні рецептури. Але коли твої сни починають викликати шкірні прояви, а хлопець без імені з’являється, наче привид, то пора перестати вдавати, що це нормально.

Я відклала крем, перекинула через плече сумку з своїми речами і вирушила знову до бібліотеки.

Звісно, я не збиралась розповідати Єжи всю правду, йому й так вистачає роботи зі студентами, які намагаються зліпити філософський камінь із буряка і крохмалю. Але у бібліотеці було те, що мене цікавило найбільше: архіви.

— Доброго ранку, Марто, — Єжи сидів за своїм улюбленим столом, точнісінько посередині між відділом заклинальних трав і поличками з «Небезпечною фармакологією». Він пив щось зелено-мінливе з чашки з написом «Те, що не вбиває підвищує толерантність».

— Єжи, у вас є досьє на викладачів Академії? — спитала я, намагаючись звучати як звичайна допитлива студентка, а не аматорський детектив-алхімік.

Він звів брову.

— Це спроба шпигунства чи самозахист?

— Освітній інтерес, — невинно всміхнулася я. — Хочу дізнатись більше про історію Академії. І її ключових постатей. Особливо таких як Вероніка.

— Вероніка? — Єжи відклав чашку. — Вона не так давно повернулась. Колись була однією з найкращих студенток. Разом з Віктором, між іншим.

— І ще хтось із ними вчився?

— Було кілька осіб, але більшість давно покинули Академію. Один із них — він замовк, ніби намагаючись згадати. — Був чоловік на ім’я Альбрехт. Але про нього нічого в реєстрі зараз немає. Його ім’я наче стерли з усіх записів.

Стерли? Мені аж мурашки пішли шкірою. Це не звичне списання в бібліотеці, це щось цілеспрямоване.

— А візуально його хтось пам’ятає? — намагалась я не видати збудження.

— Хіба що — він задумливо підвівся і пішов до секції старих курсантських фото. — Дивись ось сюди.

На знімку були Вероніка, молодший Віктор (виглядав як модель з реклами вітамінів), і ще один чоловік, високий, темноволосий, з дивним виразом обличчя. Саме такий мені й наснився.

Мені стало важко дихати.

— Можна мені копію його фото?

— Хм. Нехай. Але нікому не кажи, що я це дозволив.

Я швидко забрала копію й подякувала.

Після цього попрямувала до своєї кімнати, але думки не давали спокою. Альбрехт. Забутий. Стертий. І чомусь у снах. А Вероніка була поруч із ним.

— Якщо це прокляття.— прошепотіла я. — То чого вони хочуть саме від мене?

І головне: хто в цій історії дійсно ворог, а хто тільки намагається мене попередити?