Частина 44

Я сиділа на ліжку, загорнувшись у халат, і повільно мазала зап’ястя кремом. Дерматит виглядав так, ніби хтось навмисно його викликав — почервоніння, свербіж, усе знайоме до болю. Василько лежав поруч і уважно спостерігав, ніби хотів щось сказати, але був, на жаль, лише котом. Хоча з ним я все одно могла поговорити більше, ніж з деякими людьми.

— Це вже було, — пробурмотіла я, стискаючи тюбик у руках. — Тоді, після тієї аварії. Коли загинули батьки. Я вперше прокинулась з дерматитом. Лікарі казали стрес. Але він повертався щоразу, коли сни ставали дивними. Як і зараз.

— І що ти зробила тоді? — пролунав знайомий голос за спиною.

Я здригнулася, але вже без паніки обернулась. У кутку стояв той самий загадковий хлопець, якого я почала вже підозрювати в постійних візитах без запрошення. Сором, що двері в гуртожиток не закриваються на магічний замок з ідентифікацією ДНК.

— Слухай, може, ти колись представишся? Бо я щоразу змушена називати тебе "той хлопець з темного кутка". Незручно.

— Як тільки буде безпечно, — відповів він, підходячи ближче. — Ім’я це влада. А зараз ми говоримо про тебе.

Я сіла зручніше, і Василько демонстративно скочив між нами, зайняв позицію охоронця.

— Це сталося після сну. Мені наснилась Вероніка і якийсь старший чоловік. Вони стояли біля якихось символів, щось активували. І після того я прокинулася з цим. — Я показала йому руку. — Минуло кілька років ремісії. І ось знову.

Він нахмурився.

— Це схоже на прокляття. Цілеспрямоване. І не перше в твоєму житті, якщо згадати той перший випадок.

— Я теж про це думала, — зітхнула я. — Після загибелі батьків, коли мене забрала бабуся, це вперше сталося. Зранку після сну. Мені тоді снилось щось подібне. Сутінки, чужі обличчя, голоси. Всі казали: "стрес". Але щось у мені тоді вже відчувало, що це не просто фізіологія.

Хлопець кивнув.

— Я з’ясую, хто той чоловік. І що робить Вероніка. Але тобі треба бути обережною. Не розповідай більше про свої сни, навіть близьким. І не довіряй кулон кожному.

— А тобі довіряти? — зиркнула я з викликом.

— Лише якщо він підтвердить, — він кивнув на мій кулон.

Я доторкнулась до нього, той пульсував теплом. Мені стало трохи легше.

— Якщо це справді прокляття. — я зробила паузу. — То хто його на мене наклав? І навіщо?

— Інколи прокляття не кара. А захист. Або зв’язок. Ми розберемося.

І він зник, як завжди без звуку, без ефектів, без пояснень. Лишив мене на ліжку з Васильком, червоною рукою й цілим клубком запитань.

І ще одним: хто ти, незнайомцю, що знаєш більше про мене, ніж я сама?