Частина 43

Координати в записці виглядали дивно. Ніби хтоcь намагався зашифрувати звичайні академічні позначки під виглядом GPS. Але мені вже не вперше розшифровувати магічні ребуси між сніданком і парою з токсикології. Тим паче, що Василько зранку прокинувся, уважно подивився на мене своїм поглядом вічного інспектора і сів на фармакопею. Це точно був знак.

Я показала координати Алісі, вона кивнула з виглядом агента під прикриттям.

— Це, здається, третій поверх бібліотеки, але — вона нахилилася ближче, — там частина старих фондів. Туди просто так не пускають.

— А якщо дуже треба?

— Ну, тоді просто так, але з хорошою історією.

Ми розійшлися по своїх заняттях, але я вже з нетерпінням чекала вікна між парами. Переодяглася у щось «неофіційно-академічне», аби злитися з фоном сірий светр, темна спідниця й магічна шпилька, яка робила зачіску трохи менш «я тільки прокинулась, і мені вже кинули прокляття».

Після сніданку я зайшла до бібліотеки. Там, звісно, був Єжи — наш місцевий бібліотечний деміург, вічно в чорному жилеті, з виразом обличчя, який одночасно говорив: «я знаю всі таємниці світу» і «але вам їх не розповім».

— Єжи, привіт, — я постаралась звучати максимально невинно. — Ти не бачив випадково щось про хм просторові орієнтири у старій магічній архітектурі?

Він звів на мене брову.

— Марто, ти знову читаєш речі, які не мали би тебе зацікавити на твоєму етапі навчання?

— Ну це радше домашнє завдання з предмету «життя після бабусі», — знизала плечима я. — До того ж, мене цікавить лише один конкретний сектор, там десь біля фонду з алхімічними записами. Я швидко, обіцяю!

Єжи зітхнув так, ніби в душі хтось перемикав бібліотечне освітлення на «драматичне».

— Якщо я запитаю, звідки ти взяла координати, ти мені відповіси?

— Напевно, ні, — чесно зізналась я.

— Чудово, — буркнув він. — Тоді йди. Але якщо зачепиш хоч один сувій, який не мав би бути прочитаним, тебе знайде не я. А професор Сталко. З мітлою.

Я побігла вгору сходами, ледве стримуючи посмішку. Старі фонди це була справжня пригода. Пилюка, тонкий запах пергаменту й трохи чарівного страху, ніби зараз вискочить привид якогось алхіміка й скаже: «Ти не так зважила!»

Координати привели мене до невеликої стіни, яку я ніколи раніше не помічала, вона виглядала так само старою, як Єжи у дні, коли йому приносять каву без цукру. Але одна з цеглин виділялась, трохи темніша, трохи новіша.

Я натиснула і з'явився сховок. У ньому маленький обгорнутий оксамитом згорток. У згортку  кулон. Інший. Важчий. Більш химерний. І записка.

«Захист має кілька шарів. Один у серці. Один на шиї. Один там, де не чекаєш. Їм потрібна не тільки формула. Вони хочуть ключ. Не довіряй новим знайомим.»

Я ледь не впустила кулон. Почерк бабусі. Її стиль, уривчастий, тривожний, ідеально схожий на її голос, коли вона колись вичитувала мене за невдало заварений деревій.

І тут хтось кахикнув. Я різко озирнулась.

— Все добре? — це був Єжи. Стояв на відстані, з рук йому теліпався моток чаропилососа.

— Так! Просто пилюка. Алергія. — Я притисла кулон до грудей і постаралась виглядати максимально закладеною.

— Ага. — Він глянув на мене з тією своєю напівіронічною турботою. — І не забудь повернутися до реального світу, Марто. Навіть найглибша таємниця не варта нервового зриву і хронічного безсоння.

— Обіцяю. Сьогодні засну до опівночі.

— До чи після того, як знову врятуєш когось чи щось?

Я посміхнулась, але в душі стало неспокійно. У кулона було дивне тепло. Наче він реагував на мій дотик. І на слова.