Частина 42

Увечері, коли я вже майже переконала себе, що нічого дивного не відбувається, Василько почав гарчати на книжкову полицю. Зазвичай це означало одне з трьох:

1.     Хтось поклав на полицю щось з м’ясом.

2.     Там сховався домовик.

3.     Василько бачить те, чого не бачу я.

І поки я намагалась умовити його не стрибати на підручник із токсичних настоянок (бо той уже раз вибухав), у двері постукали.

— Я зайду? — озвалася знайома Алісина інтонація. Але щось у ній було не те. Занадто рівна. Занадто не-Алісина.

Я відкрила, і справді вона. Така ж усміхнена, але в очах щось насторожене. Аліса сіла на край ліжка і зняла капюшон:

— Ти помічала, що Вероніка останнім часом веде себе дивно?

— Ти зараз кажеш про її любов до темно-зелених халатів чи до таємничих поїздок у підвальне крило?

— І те, і те. — Аліса серйозно кивнула. — А ще вона щось забирала з архіву під охороною. Софія бачила.

— І коли це Софія встигає все бачити?

— Вона тренується, дивитися одразу в чотири боки. Каже, це корисно для патологоанатома.

Ми обмінялися поглядами, і я вже відчула знайоме поколювання тривоги на шкірі. Але цього разу воно було не психологічне дерматит, як на зло, знову проявився на зап’ястках.

— Думаєш, вона щось шукає? — прошепотіла я.

— Можливо. І, здається, вона не сама. Софія підслухала, як вона розмовляла з якимсь чоловіком. У нього голос, ніби заварюєш чай у котлі з заліза. Не схожий на наших викладачів.

— Я певне знаю, хто це може бути. Вони можуть бути винними у моїх проблемах з шкірою.

— Ну, твій дерматит несподіваний персонаж у цій історії. Якщо він з’явився, щось точно пішло не так.

— Дякую, Алісо. Завжди мріяла, щоб про мої запалення говорили як про індикатор правди.

Раптом із полиці впала «Магічна фармакопея». Прямо на мої ноги. Ми переглянулися.

— Василько це зробив? — Аліса стишила голос.

— Ні. Він зараз під столом дивиться на нас.

Я підняла книгу — з неї випав аркуш. Запис старим почерком. Раніше я його тут не бачила. На ньому було написано лише три слова:

"Не довіряй Вероніці."

А потім координати.

— Ну що ж, — видихнула я. — Починається щось цікаве.

Василько чхнув. І ми чомусь одразу погодилися: так, починається.