Частина 41

Ми з Віктором саме завершували етикетку для флакона (він запропонував «Гель-Блиск-Захист-2025», я наполягала на скромному «Антисептик+»), як двері лабораторії скрипнули. Причому не просто скрипнули, а так, наче хтось навмисне репетирував ефект драматичної появи.

На порозі стояв той самий хлопець, таємничий, як рецепт від професора Ланскі, в чорному довгому плащі, із виразом обличчя, ніби щойно прокинувся в іншому вимірі, але вже встиг випити каву.

— Серйозно? — пробурмотіла я. — Ви як мій дерматит: з’являєтесь, коли вас найменше чекають.

— Я просто проходив повз — спокійно відповів він, ніби ми працювали не з напіввибуховими речовинами, а пекли печиво. Й одразу простягнув руку до одного з флаконів.

— Ні-і-і! — ми з Віктором одночасно зробили рух, ніби грали в магічне «камінь-ножиці-забери-зілля». Але флакон таки потрапив до рук хлопця.

Він крутив його на світлі, трохи підніс до носа, навіть трусонув. Флакон заіскрився і вмить почав писати у повітрі блискучими літерами:
"НЕ ВІДКРИВАТИ БЕЗ ФАРМАЦЕВТА"

— Вау, — хлопець підняв брову. — Самописний флакон? Це нове.

— Ага, розумний флакон. Під’єднаний до мого настрою. Якщо хтось його відкриє без дозволу, вистрелить ароматом сірководню, — сказала я, злегка збрехавши. Хоча ідея, зізнаюсь, не погана.

— Вікторе, — звернувся він раптом до мого куратора. — Мені передали, що це замовлення потрібно доставити до вечора. Королівський палац чекає.

— А ти хто такий? — Віктор звузив очі.

— Я  представник королівського дому. Ну, майже. Мене знає Ланскі.

— А мене не цікавить, хто тебе знає, якщо ти тикаєш носом у моє зілля! — буркнув Віктор і забрав флакон. — Передасте замовлення, ось, в конверті інструкція. Не втратьте. Не облизуйте. І не нюхайте сильно, буде свербіти в носі.

Хлопець хитро усміхнувся до мене.

— А ти молодець, Марто. Я радий, що ви працюєте разом. Думаю, зілля буде лише початком. Але

Він нахилився ближче, змовницьки.

— не довіряй усім у палаці. І не показуй флакон професору Сталку. Він, так би мовити, не фанат блискіток у рецептурі.

— Добре, містере Завжди-з-наглою-порадою, — сказала я, — хоч ім’я своє колись назвете?

— Якось. Коли не буде спостерігачів. Або коли прийду без плаща. Це теж варіант.

І він зник, так само, як з’явився: тінню, запахом дорогої кави й легкою нотою інтриги.

— Хто це, чорт забирай, був? — запитав Віктор, витираючи окуляри.

— Я досі не впевнена. Але певна, що мій кіт його теж не любить.

І Василько, мов на підтвердження, сичуще заліз під стіл.
Ніколи не ігноруй котячий детектор підозрілих типів.