Частина 40

Стара лабораторія на третьому поверсі виглядала як місце, де магія й наука мали б або працювати в парі, або постійно сваритися. Вікна були запітнілі, шафи по вінця забиті скляними баночками з написами типу "Екстракт флюксії", "Слиз хатнього лімфака" і "Не відкривати до повного місяця".

На мене вже чекав Віктор, закочений рукав, одна рука в рукавичці, інша з чашкою кави.

— Пані фармацевтко, — всміхнувся він, — у вас вигляд такий, ніби ви щойно побачили рецепт від бабусі, в якому як інгредієнт зазначено "душу бджоли".

— Близько, — відповіла я, скидаючи сумку. — Сьогоднішній день підозріло сильно пахне пригодами. Або реакцією з виділенням газу.

— Ну що ж, спробуємо зварити щось, що не вибухне, — він передав мені халат. — Якщо зможемо зробити антисептик і стимулятор регенерації в одному флаконі, це буде прорив. У нас є кілька компонентів, я вже підібрав основи. Але твій досвід із Землі буде критично важливим.

— Нарешті мій курс з біохімії заспіває, — відповіла я, вдягаючи халат. Василько стрибнув на підвіконня й пильно нас спостерігав, як ревізор. Ще й хвостом перебирає, явно оцінює техніку.

Ми почали з базової настойки на срібній воді, додали місцеву траву, щось на кшталт звіробою з характером, що сильно піниться при нагріванні. Потім пішов екстракт з кори дерев, які росли лише на схилах Скрипучих гір, пахло смолою, перцем і трохи бабусиним комодом.

— І що, ви з Веронікою ось теж працювали так, в одній групі? — спитала я між діями, намагаючись звучати просто зацікавлено, а не як ревнива мишка.

— Так. Вона завжди була  амбітна. Любила складні рецепти і складних людей, — усміхнувся Віктор, не підводячи очей від колби.

— А ви?

— А я любив, щоб працювало. Без драми. І щоб не вибухало. — Він швидко поглянув на мене, й ми обидва засміялися.

Ми додали ще кілька крапель арсеналії (абсолютно не токсична форма, я перевірила тричі), і флакон зілля почав світитися м’яким блакитним світлом.

— Воно дихає, — прошепотала я.

— А ще воно стабільне, — відповів Віктор. — І, здається, це воно. Справжній каталізатор клітинної регенерації з антисептичною дією. Ланскі буде в захваті.

Ми обережно розлили зілля у флакони. Один я заховала в кишеню халата. Василько підскочив ближче й обнюхав ковпачок з явним виразом: Фу, це ж не котяча м’ята.

— Думаєш, їм сподобається? — запитала я.

— Якщо не з’їдять одразу — значить, точно спрацює, — підморгнув Віктор.

Я зітхнула. В повітрі ще трохи пахло перцем, хімією та чимось невизначено новим.

І от що я вам скажу: якщо після сьогоднішнього зілля я не стану улюбленою аптекаркою королівської родини, то принаймні отримаю плюс у карму за командну роботу без вибухів.