Частина 39

Після заняття з Віктором, якого група ще довго згадувала через «таблетовану» валеріанку й фразу Артема: «Тепер я заспокоююсь не через дихання, а через трикардин», я ще не встигла дійти до гуртожитку, як мене наздогнав сухий, швидкий голос професора Ланскі.

— Пані Марто, хвилиночку, — він майже матеріалізувався з тіні, ніби звик з’являтися тоді, коли ніхто його не чекає. — Чудова презентація, як завжди. Але маю до вас дещо серйозніше.

Я зупинилася, обережно притримуючи сумку, де у внутрішній кишені лежав зошит, а в іншій — ноутбук. Василько позіхнув і зістрибнув з мого плеча, ніби дав сигнал: увага, зараз буде щось важливе.

— Надійшов ще один запит із королівського двору. Після тієї піни — професор вимовив це слово так, наче говорив про драконячу слину — вельми зацікавилися вашими знаннями.

— І знову щось замовили? — спитала я, намагаючись приховати суміш радості й тривоги. Ці замовлення вже стали звучати як «випробування з невідомим кінцем».

— Так, — кивнув професор. — Цього разу щось на зразок стабілізуючого розчину. Антисептик і одночасно каталізатор відновлення тканин. І вам знадобиться поміч.

— Я правильно розумію? — здивовано перепитала я. — Це такий м’який спосіб сказати, що я знову можу щось підірвати?

— Ні, — усміхнувся він. — Хоча краще мати поруч когось, хто знає, що робити, якщо ви таки щось підірвете. Ви працюватимете разом із Віктором.

— З Віктором? — я озирнулася через плече, наче сподівалась побачити його вже десь поблизу. — Він же куратор.

— І найкращий студент свого часу, — серйозно мовив Ланскі. — Ми з ним багато працювали. Він закінчив академію з найвищим балом за історію факультету польової алхімії. До речі, навчався в одній групі з Веронікою.

— Цікаво, — промовила я, намагаючись не видати занадто великого зацікавлення. Хоча в голові вже крутилось, от чому вони так дивно перекидаються поглядами, коли зустрічаються в коридорі.

— Ви працюватимете в старій лабораторії на третьому поверсі. Ключ я вже передав Віктору, він вас чекатиме сьогодні після обіду. І, Марто, — додав професор уже на прощання, — будьте обережні. Цього разу замовлення більш ніж серйозне. Декого у дворі дуже цікавить, наскільки далеко ви зможете зайти.

Наче я не маю досить клопотів зі шкірними сюрпризами, кулоном і загадковими сновидіннями, подумала я, погладжуючи Василька, який знову вмостився на моєму плечі, мов патрульний дрон.

— Ну що, друже, — мовила я до нього, — йдемо готуватися до варіння чергового королівського дива. І молитися, щоб цього разу ми не прославилися через вибух у лабораторії