Частина 36

Ранок зустрів мене дзеркалом, у якому я виглядала так, ніби програла бій з драконячою шкірою. На шиї, згинах ліктів і навіть на животі — червоні плями з лусочками. Атопічний дерматит. Старий «друг», що не навідувався вже кілька років.

— Ну от, — пробурмотіла я, — тільки встигла звикнути до магії, як повернулась реальність. І чухається.

Василько сидів на умивальнику і стурбовано муркотів. З виглядом старого фельдшера оглядав мене з лап до голови, час від часу хитаючи головою.

Дістаю з сумки бабусин зошит, а з ним і кулон, що лишився після вчорашнього згортка. Коли надягла його на шию, Василько одразу заспокоївся, ліг клубочком на рушник і задрімав. Значить, щось у тому кулоні таки є.

Гортати магічну фармакопею було, як копатися в аптечці мага. Між рецептами примочок і відварів знайшлася сторінка з великим заголовком:
«Повторна поява симптомів — ознака магічного впливу»
І ще нижче дрібнішими літерами:
«Ураження носія може бути реакцією на прокляття або контакт із об’єктом, пов’язаним з минулим. Захист: срібло, амулети, спокій розуму та настоянка з кропиви й вербени».

— Спокій розуму, ага. Можна мені літр?

Я зробила фото цієї сторінки на всякий випадок, потім подивилась на кулон. Він світився ледь помітно, коли торкалась шкіри. Або я вже собі накручую.

Одне я знала точно: це не було звичайне загострення. І той сон із бабусею, з хлопцем, із Веронікою та незнайомим чоловіком залишив дивний післясмак. У кінці вони щось активували. І ось я із шкірою, як наждачка.

Роздумувати було ніколи. Тільки б не зустріти зараз Софію, вона мені ще діагноз поставить і розповість про три способи магічної аутоімунної нестабільності. А мені треба до когось, кому можна довіряти, хоча б до Єжи. І до тієї дивної пляшечки з першим зіллям, яку я сховала біля серця, бо довіряти комусь зараз, як лікувати опік перекисом, тільки гірше.

Я надягла халат, махнула Васильку:

— Пильнуй кімнату, і нікуди не тікай.

Кіт лише кліпнув. Ну, принаймні я точно не одна в цій історії.

Бібліотека зустріла мене спокоєм і ароматом старого пергаменту впереміш із чимось ледь знайомим, то був запах завареної меліси та ще чогось, що я вперто намагалася ідентифікувати. Може, пилок магічного дуба. Або просто припалений чайник.

Єжи сидів за своїм звичним столом і занурено щось писав у товстий зошит. Його почерк був каліграфічний, чіткий, але все одно виглядав так, ніби самі літери намагаються вишикуватися у магічну формулу.

— Єжи? — тихо гукнула я.

— А, пані фармацевтко. — Він підняв голову, поправив окуляри й одразу зміряв мене поглядом так, ніби шукав симптоми. — Ви виглядаєте… не найкраще.

— Та дякую, я старалась, — зітхнула я і сіла навпроти.

Закотила рукав і показала йому висипання на шкірі. Єжи нахилився, не торкаючись, лише розглядаючи уважно.

— Атопічний дерматит? — спитав спокійно, майже як у клініці. — У ремісії був?

— Багато років. А сьогодні вранці ось.

— Щось їла незвичне? Контакт із новими речовинами? Магічні реактиви?

— Ну, я вчуся в Академії магії. Тут усе "нове і магічне", — гірко посміхнулася я. — Але нічого, що могло б викликати таке. Хіба що, — я замовкла.

— Хіба що? — уважно подивився він.

— Наснився дивний сон. Бабуся. І ще... — я знову зробила паузу, згадуючи. — Інші люди. Один з них здавався знайомим. Але, мабуть, це нічого.

— Іноді сни, не просто сни, — пробурмотів Єжи, відкидаючись на спинку стільця. — Але я не хочу тебе лякати. Твоє тіло могло просто дати відповідь на глибокий емоційний імпульс. Стрес, перевтома, щось підсвідоме. Ти новачок у дуже незвичному середовищі.

Я мовчки кивнула. Потім обережно витягла з сумки магічну фармакопею.

— У твоєму стані, — почав Єжи, гортаючи сторінки, — головне не піддаватися паніці. Стрес це перший каталізатор загострень. Іноді навіть сильніший за алергени.

— Та я не панікую, — буркнула я, розглядаючи висипку на руці. — Просто вночі все було нормально, а зранку, дивись, — я підкотила рукав і показала йому зап’ястя. Червоні плями з’явились навіть під браслетом, який я не знімала ще з Землі.

— Це виглядає як класичний рецидив, — сказав Єжи, нахилившись ближче. — Але є дещо дивне. Усе ніби і типово, але водночас — не зовсім. Ці візерунки, — він торкнувся обережно кінчиками пальців краю висипу, — вони надто симетричні.

— Що? — я нахилилась сама подивитися. І справді. Малюнок мав щось від ідеальної геометрії. Наче хтось навмисне виклав червоними плямами мініатюрне коло, схоже на мандалу.

— Ти нічого не змінювала в харчуванні? У режимі? Не тестувала на собі нові мазі з тієї книги? — він натякнув на книжку знайдену в бесідці.

— Ні, — збрехала я. Напівправда, звісно. Зілля я не торкалася. Але про кулон Єжи не мав знати.

— Може, це просто збіг, — бурмотіла я. — Сон був дивний, але хто не бачить дивного в цій академії?

— Хтось тобі погрожував? — Єжи подивився на мене вже серйозно. — У сні чи наяву. Я не хочу тебе лякати, але є магії, які працюють через підсвідомість. Через сни. І через ритуали, що активуються дотиком або предметом.

Я хмикнула, удавши байдужість:

— Та ніхто. Хіба що Василько мені трохи пасивно-агресивно муркоче, коли я забуваю дати йому паштет з курки.

— Добре, тоді будемо діяти через аналіз. Я візьму зразок тканини й підготуємо протизапальну мазь. Але пообіцяй мені: нічого дивного, знайденого, незрозумілого на собі не тестуєш. Обіцяєш?

Я кивнула.

— Обіцяю.

Хоча й прекрасно знала, що з цього моменту тестувати на собі доведеться ще більше. Просто тепер обережніше.