Частина 35

Я заснула з усвідомленням, що хтось таки міг би перетворити мій день на кіносценарій і це був не я. Василько вмостився на моїй подушці, поклавши лапу мені на лоб, ніби збирався вимірювати температуру.

Світ почав зникати під ніжними хвилями дрімоти й одразу став зовсім іншим.

Я опинилася в бабусиному саду, який був дивно живим: трави шепотіли, яблука світилися, наче лампочки, а десь під лавкою муркотів знайомий голос.

— Нарешті, дитино, — сказала бабуся, сидячи на дерев’яній лавці в улюбленому хустці з маками. — Я ж чекала тебе вже три сни поспіль.

— Бабусю? — мій голос затремтів.

Вона усміхнулась і кивнула на стіл. На ньому лежали знайомий зошит, зілля в маленькому флаконі та кулон.

— Це не просто речі, Марто, — сказала вона спокійно. — Це відповідальність. Вони завжди обирають тебе. А от що з ними робити, вирішуєш ти.

— Але я ж я нічого знаю. Хто той хлопець? І чого всі мовчать?

Раптом повітря змінилось, і з-поза кущів вийшов той самий незнайомець. Він був такий самий, як і в реальності трошки нервовий, трошки чарівний і повністю загадковий.

— Вибач, — сказав він і подивився мені просто в очі. — Я ще не готовий пояснити, але ти повинна довіритись. Ти бачиш більше, ніж інші. Не ігноруй це.

— Але ти навіть не назвав свого імені!

— Ти й сама скоро дізнаєшся, — сказав він і розчинився в тумані.

Я повернулась до бабусі, але лавка була вже порожня.

Раптом пейзаж змінився, замість саду я стояла у знайомій альтанці в Академії. Ліхтарі мерехтіли, і хтось стояв у тіні.

— Вероніко? — несміливо промовила я.

Вона вийшла на світло, серйозна, бліда, її погляд був настороженим. Поруч з нею стояв чоловік, якого я не впізнавала: високий, з сивим волоссям і глибокими зморшками. На його мантї були золоті символи, яких я ніколи не бачила. У нього було обличчя людини, яка знала забагато.

— Вона ще не готова, — звернувся він до Вероніки. — Ти поквапилась.

— Вона бачить сни, — сказала Вероніка. — Це вже почалося.

— Тоді часу менше, ніж ми думали.

Він глянув на мене. Я хотіла щось сказати, але язик наче прилип до піднебіння.

Тоді чоловік обернувся до Вероніки й холодно сказав:

— Вона занадто багато пам’ятає. Треба пришвидшити процес.

— Я згодна, — відповіла Вероніка, вже без сліду знайомої усмішки. Її голос був чужим. Металевим. — Якщо вона не зламається, буде зручним інструментом. А якщо зламається?

— Теж корисно, — докінчив він і зняв з пальця перстень із зеленим каменем.

Його губи беззвучно промовили кілька слів, і повітря навколо мене раптово стало важким, як перед грозою. Вероніка поклала руку йому на плече й додала:

— Вона навіть не знатиме, звідки це взялося. Минуле саме прийде до неї.

Світ навколо мене почав плавитись, розчинятись у блискучій темряві, а коли я спробувала крикнути, то все зникло.

Я прокинулась різко, як після стрибка в холодну воду. Дихала часто, серце гупало в грудях, а Василько сидів на ліжку й нервово махав хвостом.

— Це був сон, просто сон — прошепотіла я й потерла зап’ястя.

І завмерла.

Шкіра була червоною, гарячою і шершавою на дотик. Я знала цей стан. Не помилилася б ніколи.

Атопічний дерматит.

Мій старий ворог, якого не було вже кілька років, повернувся. Без запрошення.

— Та що ж це таке, — я сіла на ліжку, оглядаючи руки, потім шию, на вигинах уже з’являлись звичні сверблячі плями.

Василько заплигнув на коліна і ткнувся мені в плече, муркочучи так, ніби хотів сказати: "Я тут. І ти не одна."

— Може, це просто збіг — я не встигла договорити, бо в голові знову виринуло обличчя Вероніки. Те, яке я бачила уві сні. Холодне. Розрахункове.

Мені стало страшно.

Не за себе. За те, що, можливо, я справді щось таке знаю, чого не варто було знати.