Частина 32

— А тепер, — промовив Сталко, клацнувши пальцями, — візьміть до уваги, що в реальній ситуації ви не будете працювати на самоті, як чарівники-одинаки з дешевих романів. Польова медицина це спорт командний. Якщо один робить зілля, інший має його протестувати, а третій не втратити голову, якщо щось піде не так. У прямому сенсі.

Зі стелі спустилися кілька ляльок-тренажерів. Одна з них виглядала так, ніби пережила магічну пожежу, снігопад і пару сварок із василіском. У другої бракувало ноги. А третю краще не описуватиму, бо Денис, побачивши її, почав молитися якійсь богині Спокою.

— Сьогодні ви будете працювати в командах по троє. Одному з вас дістанеться роль пораненого. Інші рятують. І не думайте халтурити у ляльок чутливі сенсори. Вони точно визначать, хто не старається, — додав він із підозрілим блиском в очах.

Мені випало працювати разом із Софією та Артемом. Софія одразу взяла на себе роль головного «польового мозку», бо, як вона сказала, «патологоанатоми звикли думати на перспективу». Артем хотів бути пораненим, бо «це шанс полежати на занятті».

— Хочеш лежати, будеш притискати артерію! — сказала Софія і вручила йому бинт. — І бажано не свою.

Нам дісталася лялька з серйозним отруєнням, яке, за словами Сталка, викликане погано стабілізованим зіллям. Я одразу подумала про свій перекис, але промовчала. Все-таки краще не згадувати зайвий раз, що я принесла з собою хімічну революцію з іншого світу.

— Окей, план такий, — почала я. — Я пошукаю протиотруту в магічній фармакопеї. Там був схожий випадок із отруєнням сумішшю з вогнекореню та зміїної роси. Софія, ти слідкуєш за показниками. Артем тримай ляльку, щоб вона не відкусила собі руку.

— Лялька чи фармакопея? — уточнив Артем.

— Обидва варіанти.

Ми старанно працювали, хоча в якийсь момент Софія загорнулась у захисне поле, бо лялька почала видавати дивні звуки, щось між гарчанням і цитатами з лекцій. Артем, зі свого боку, кричав: «Я не підписувався на бойову реанімацію!» і тримав ляльку за шию з виразом повного відчаю, бо вона його намагалась підпалити, але Софія вчасно помітила і врятувала одногрупника.

За рецептом із фармакопеї пігулку-стабілізатор треба було активувати в соляному настої квітки-дозорця. Розчин забуркотів, засичав і перетворився на щось, що дуже нагадувало магічний лимонад. Лялька перестала хрипіти.

— Непогано, пані Марто, — пролунав голос Сталка просто в мене за спиною. Я ледь не впустила чашку. — Схоже, ваша «нова формула» працює. Втім, не зазнавайтесь. Наступного разу дам вам щось важче. Наприклад, пацієнта, що не визнає магію.

— Я вже маю такого. Це мій кіт.

— Я говорю про людей. Але ви маєте рацію, деякі коти ще гірші.

Професор пішов далі між столами, перевіряючи інші команди. А ми з Софією та Артемом сиділи, пітніли та намагались виглядати живими.

— Це було потужно, — сказав Артем.

— Особливо коли тебе трохи підпалили, — кивнула Софія на обпалений рукав.

— Це просто спецефект. Справжні герої мають виглядати трохи обвуглено.

Я захихотіла. Василько, що чекав біля входу, нявкнув так, ніби сказав: «Тільки не ти знову». І вистрибнув мені на плече. Здавалося, він ухвалив рішення бути моїм персональним рятувальником на всі випадки життя.