Частина 31

Аудиторія, куди нас завели знову нагадувала бойовий полігон. На підлозі м’які покриття, ляльки-тренажери, магічні іскри в повітрі. Запах у приміщенні був такий, ніби тут щойно пройшла як мінімум маленька битва з вогнем, слизом і, можливо, кропивою.

Посередині стояв Кузьма Сталко, якого в Академії боялись, поважали, і в жодному разі не перебивали. Його звали «доктор Болю» за очі й «пан професор» вголос. Суворий, з різкими рухами, як у польового хірурга, який за одну зміну міг зшити людину, вилікувати її і ще й влаштувати їй коротку лекцію про відповідальність.

— Доброго ранку, студенти, — пролунав його голос, різкий, як різець. — Сьогодні тема заняття: «Оцінка ризиків при створенні зілля з нестабільною основою».

Професор був невисокого зросту, сухий, як аптечний спирт, з гострими зморшками, що нагадували складки в старому медичному атласі. Волосся сиве, але вперте, ніби все ще не хотіло піддаватися віку.

— Хто мені скаже, чим закінчилася спроба змішати рідину дель-Мірена з витяжкою з кореня воронячої мови?

Софія без коливань підняла руку:

— Вибухом. І появою свіжої діри в стелі лабораторії.

— Вірно. Молодець. Саме тому ми сьогодні працюватимемо з менш войовничими речовинами.

Він змахнув паличкою, і на столах перед нами з’явились пробірки з мутнувато-зеленою рідиною.

— Це есенція жаб’ячої мантії. Вона неагресивна, якщо не ображати її поглядом. У вас є пів години, щоб стабілізувати склад. Якщо загусне добре. Якщо задимиться вмикайте захисний купол і тікайте. Не жартую.

— Це він зараз серйозно? — прошепотів Денис, поки ми ділились на пари. — У кого є окуляри від жаб’ячого осуду?

— У мене тільки крем від ментального виснаження, — відповіла Аліса. — Можемо намазати жабу, якщо почне моралізувати.

Я опинилась у парі з Артемом, який дуже старався виглядати впевненим, хоча тримав пробірку двома руками й шепотів їй щось заспокійливе.

— Я завжди мріяв створити щось слизьке й зелене, — радісно повідомив він. — Нарешті мрія близька до втілення!

— І знову небезпечно близька до кримінального кодексу, — прошепотіла я у відповідь.

Ми обережно додали кілька крапель витяжки і рідина почала мерехтіти. Василько визирнув у двері, подивився на нас і втік назад у коридор. Очевидно, його котячий інстинкт самозбереження працював краще за наші захисні чари.

Професор Сталко наближався до нашого столу, мов гроза на горизонті.

— Пані Марто, цікава стабілізація. Що додали?

— Трохи витяжки із кавових зерен, — посміхнулась я.

— Цікаво. Запишіть формулу. І пригадайте, що навіть найбезпечніше зілля може стати бомбою, якщо до нього доторкнеться дурень.

— Моя бабуся завжди казала те саме, тільки про сковорідку.

Він ледь помітно посміхнувся. Можливо. А можливо, в нього просто нерв смикнувся.

У фіналі заняття один стіл таки вибухнув димом. Артем гордо оголосив, що це був «успішний зрив обмежень», а Ян швидко накрив усе куполом. Софія одразу дістала з рюкзака маленький вентилятор на магії повітря і включила його з суворим виразом обличчя.

— Ви маєте потенціал, — сухо сказав Сталко. — Але ймовірно, що хтось із вас ще підірве дах. Хоча б морально.

Після цих слів у зал забіг Василько і одразу стрибнув на плече, як партизан із засідки.

— Ну от, бачиш, я вижила. Жаба — не вирок.

Він муркнув, але вигляд мав той, що каже: "Поки що".