Частина 30

Згорток світився. Ледь-ледь, як світлячки, що дихають у темряві після вечері з часником. Світло було зеленкувате, з м’яким блакитним полиском, ніби тінь від місяця на краплі валер’янки.

Я присіла на лавку в затінку, неподалік бесідки, обережно тримаючи згорток на колінах. Василько одразу заплигнув мені на ноги, притулився і почав голосно муркотіти, ніби намагався підлаштувати фон для драматичного відкриття.

Тканина згортку була тонка, шовкова, кольору нічного неба перед грозою. На дотик — як фірмові хустки в модних крамницях (ті, де ціна за метр лякає навіть зміїв у банківському секторі).

Я розгорнула його повільно, з тією серйозністю, з якою зазвичай відкривають лише дипломи, любовні листи або рахунки з приватної лікарні.

Всередині був амулет.

Срібний. Невеликий. Кулон у формі краплі, всередині якої щось ніби повільно ворушилось, як чайна заварка в невдалому фільмі жахів. На світлі кулон відбивав зелені іскри, немов натякаючи: “Можливо, я просто прикраса. А можливо — смертельна магічна зброя. Вгадай, Марто.”

На звороті — гравіювання:

“Для захисту. Працює, якщо довіряєш.”

— Ну звісно, — пробурмотіла я. — А ще, напевно, не працює в дні повного місяця, якщо ти зранку не з’їла каші.

Під кулоном був складений аркуш пергаменту. Почерк — дрібний, впевнений, майже ідеальний.

“Це старий амулет для учнів. Він реагує на спроби впливу або брехню.
Якщо загориться — мовчи.
Якщо нагріється — зникай.
Якщо зникне — пізно.”

Коротко, ясно, як інструкція до самознищення в шпигунському фільмі. Підпису не було, звісно.

Василько обнюхав кулон, пирхнув і зиркнув на мене з виглядом: “Ну що, знову вляпалась?” Потім вмостився на моїх колінах, ніби нічого й не сталося, тільки хвостом закрив кулон, для безпеки, мабуть.

Я повісила амулет собі на шию, під сорочку, поруч із флаконом із зіллям. Вони дивно гармонували, як ті парочки, що зустрічаються на танцях: вона тиха й чарівна, він загадковий і трохи вибухонебезпечний.

Згорнула згорток назад і заховала в глибину сумки. Та сумка вже давно була більше магічною скринькою, ніж просто рюкзаком. Ще трохи і вона почне розмовляти, просити відпустку й психотерапевта.

— Ну що, Василько, — зітхнула я. — Якщо раніше ми просто вчилися, то тепер ми офіційно в розділі “сюжет закручується”.

Кіт зітхнув у відповідь. І, здається, перекотив очима.