Частина 29

Його я зустріла прямо в саду, знову. А я ж тільки хотіла трохи прогулятися, попити чаю з термоса (який тепер носила з собою в сумці, бо чарівна кавоварка, хоч і класна, а зелений чай заварювала якось підозріло гірко).

— Я знав, що ви будете тут, — мовив він, з’явившись буквально з-за куща бузку, мов лісовий шпигун.

Я мало не вихлюпнула чай.

— А я от не знала. Доброго ранку. Якщо це ранок. Тут годинники живуть власним життям.

Він усміхнувся. Невпевнено. Немов хотів подякувати, але не знав, як почати. Нарешті простягнув невеличкий згорток.

— Це подяка. За ту речовину, що ви з професором виготовили. Вона виявилась дуже корисною. Особливо для кузена, який більше не цілує гіпогрифів.

Я взяла згорток, і тільки тепер помітила, як у нього тремтить рука.

— Ви емісар, так? — запитала я напряму, згадавши розмову з Ланскі. — Той самий, що приходив з королівського дому?

Погляд хлопця злегка змінився, він опустив очі, ніби на мить щось пригадав, а потім кивнув:

— Так. Але я не частина королівської родини. Я, як би сказати, представник. Найманий. В Академії мене знають як посередника.

— Ви навіть не назвали свого імені.

— Так і є.

— Тобто це ваше ім’я?

— Ні. Це — він зітхнув. — Я краще мовчатиму, поки не знатиму напевно, кому можу довіряти.

— Гарна спроба. Але це не відповідь.

Він зустрів мій погляд і в цю мить здався мені дуже сумним. Як хтось, хто вже колись когось підставив. Або навпаки був підставлений.

— Ви не довіряєте мені? — спитала я, глянувши прямо у вічі.

— Справедливо, не вам, а всім, і вам також рекомендую нікому не довіряти— всміхнувся він. — І я все одно попрошу ще раз. Те зілля. Перше. Не показуйте його нікому. Скажіть, що продали. Що хтось викупив.

— Хтось? Ви?

— Можливо. А можливо й ні. І в мене буде до вас ще одне прохання, але пізніше.

Я зітхнула. Василько вийшов з-за лавки, стрибнув мені на плече й уважно вдивлявся у хлопця, як ворожбит у кавову гущу.

— Добре. Але якщо ви знову з’явитесь з-за куща, я вас оббризкаю перекисом. Королівським.

Хлопець знову усміхнувся, але вже щиро.

— Домовились. Дякую, Марто.

Він розвернувся і швидко зник серед саду, так, ніби знав кожну стежку навпомацки.

Я погладила Василька по вушку. Той насторожено вдивлявся у напрямку, куди пішов хлопець.

— Не знаю, Васильку. Можливо, я тільки що погодилась допомагати шпигуну. А можливо  комусь, хто реально в біді.

Кіт муркнув і цмокнув повітря. Наче теж не мав певності.

А згорток у моїх руках почав ледь світитись зеленуватим.