Частина 28

— А тепер до мене, пані-новаторко, — промовив голос за спиною, коли я саме збиралась зайти до їдальні за додатковою порцією грушевого мусу.

Я обернулась, професор Ланскі стояв, як завжди, ідеально випрасуваний, із пальцем на скроні, ніби думав водночас над трьома формулами й складом варення в моїй тарілці.

— Я — пробелькотіла я, прикриваючи мус тілом.

— Ви. Ваш ноу-хау, пані Марто, уже облетіло Академію, мов вірус — лише без температури й кашлю, — всміхнувся він. — Ходімо до лабораторії, у нас із вами термінове королівське завдання.

Я підозріло покосилася на свій мус, зітхнула і покірно рушила за ним.

— Отже, до нас нещодавно навідувався один із емісарів королівського дому. Молодий, амбітний і  як виявилось — дуже вразливий до технологій, — пояснив професор, коли ми зайшли до лабораторії, що пахла лавандою, озоном і трошечки спаленим гіппокампом. — Він почув про вашу блискучу "презентацію", як це називається, і особливо зацікавився засобами для очищення ран.

— Перекис водню? — здогадалась я.

— Саме так. Щось таке їм дуже знадобилось після того, як молодший кузен принца, — професор гмикнув, — вирішив поцілувати бойового гіпогрифа в ніс. Без згоди останнього.

— І що? — не втрималась я.

— Має тепер новий "аристократичний шрам". А ми з вами маємо зробити засіб, який піниться, дезінфікує й виглядає ефектно. Відступати нема куди, королівський двір чекає.

Мене посадили за стіл з колбами. Професор скинув халат (білий, ідеально накрохмалений), і вже за мить ми з ним виглядали як учасники алхімічного ток-шоу.

— Отже, що ми маємо? — бурмотіла я. — Нам потрібна субстанція, що розкладається з виділенням кисню. Безпечна для шкіри. І піниться. Дуже важливо, щоб піниться! Інакше ефекту "уау" не буде.

— А також — має бути достатньо складною, щоб виглядати елітно, — додав Ланскі. — Двір не приймає простих рішень. Навіть якщо вони працюють.

— Це звучить як виклик. І трохи як фармацевтичне реаліті-шоу, — підкинула я, змішуючи порошок із настоянкою світлолісу.

Через годину ми мали щось схоже на наш перший кандидат: фіолетова рідина, яка при потраплянні на відкриту тканину починала шипіти, світитися легким блакитним і пахнути ромашкою?

— Ну, принаймні агресивно не з’їдає тканини, — сказала я, спостерігаючи, як рідина реагує на бинт.

— І залишає по собі слід у вигляді блиску, — кивнув Ланскі. — Гадаю, для придворних лікарів це буде особливо приємним бонусом.

— І можна запатентувати як "королівську піну". — запропонувала я.

Професор подивився на мене, мов хотів сказати, що таке почуття гумору варто берегти. У підвалі. Під замком.

— Назву обговоримо пізніше.

По закінченню заняття я вийшла з лабораторії, знову закинувши за спину свою багатостраждальну сумку. Василько чекав на мене у холі, ніби персональний контролер часу.

— Все, вже йду. Піни не принесу, але історій, хоч греблю гати.

Кіт муркнув і поважно рушив уперед. А я йшла слідом, думаючи, що магічна академія таки нагадує мені стару добру аптеку.

Тільки тут замовлення приходять від принців, реактиви світяться, а кіт  розумніший за половину викладачів, яких я знала на Землі.