Частина 27

Вранці мене розбудив не будильник і не Василько (вперше!), а запах. Кориця, свіжа здоба і щось, що могло бути карамеллю або магічним еквівалентом вуглеводної ейфорії. Василько сидів на мені — буквально сидів, як сива совість, і пильно дивився в очі. Мовляв: "Вставай, жінко, час рятувати світ або принаймні не запізнитись на сніданок".

— Добре, добре, не дивись так, я вже.

Я одягнулася, закинула сумку на плече (тепер у ній: бабусин зошит, книжка з бесідки, ноутбук, зарядка, гребінець, карамелька на випадок гіпоглікемії і відчуття паніки). Флакон із зіллям я почепила собі на шию на шкіряній шнурівці. Здалеку це виглядало як амулет або стильна підвіска. Зблизька як привід для питань, які я поки що не хотіла чути.

На сніданку мене зустріла улюблена компанія: Аліса, яка виглядала так, ніби всю ніч рятувала чиюсь душу або вирішувала кросворд на ельфійській; Артем, який замість кави пив щось із зеленим димом і називав це "організуючим еліксиром"; і Денис, який спокійно намагався не звертати уваги на обох.

— Марто, — кивнула Софія, ковтаючи бутерброд із чимось підозріло фіолетовим. — Твій кіт знову перевіряв усі полиці в їдальні. Начебто в нього власна програма санітарного контролю.

— Та він тепер мене саму не відпускає ніде, — пробурмотіла я. — Здається, він мій персональний охоронець.

— А може, навпаки. Це ти його талісман, — підморгнув Артем.

Я лише зітхнула й подумала, що з Васильком ми ідеальна команда параноїків.

На заняттях з Віктором нас чекала презентація. Моя черга. Я витягла ноутбук і поставила на кафедру.

— Це що, книга з підсвіткою? — обережно спитав Ян.

— Це ноутбук, — гордо відповіла я. — Моя магічна зброя з Землі. Натискаєш ось тут — і з’являється знання.

— Як чорна книга! — захоплено вигукнув Артем.

Я відкрила презентацію про земні препарати. На першому слайді — парацетамол. Фото таблетки, підпис: "Не магія, а працює."

— Це антипіретик і аналгетик. Тобто, знижує температуру і прибирає біль. І не треба ловити змію під повний місяць, щоб його виготовити, — пояснила я, клікаючи далі.

Слайд другий — ібупрофен. Слайд третій — мазь з декспантенолом.

— А це засіб для загоєння шкіри. У мене був атопічний дерматит — це хронічне запалення, свербіж, — пояснила я. — І ось ці мазі допомагали в періоди загострення. Зараз у мене ремісія, але я досі все тестую. Деякі ваші настоянки — просто диво.

— Ага, я вчора намастився тією зеленою пастою, — вліз Артем. — І у мене почалися галюцинації, ніби я на побаченні з Лісовою Матір’ю.

— Так ти просто переплутав її з нюхальною пастою для контактів з духами, — втрутилась Аліса.

— То ж я і кажу — побачення було коротким, але глибоким.

Ми всі розсміялися, навіть Віктор ледь усміхнувся, що було вже досягненням рівня "викладач сьогодні в гуморі".

Я продовжила презентацію. Була ще частина про комбіновані препарати, про аптечку першої допомоги, і навіть слайд про "що брати з собою в магічний похід", де стояли фото антисептика, бинтів і шоколадки на випадок "кризи віри в себе".

Після заняття Віктор покликав мене:

— Твоя презентація. Це цікаво. І корисно. Особливо про земні засоби, ми не завжди бачимо інший бік медицини. Бери за звичку і далі показуй.

Я кивнула, щось тепленьке прокотилося десь під ребрами. Визнання. Маленьке, але приємне.

Василько весь час сидів біля моїх ніг. Коли ми поверталися до гуртожитку, він ішов поряд, мов охоронець імператорської печатки. Часом мені здавалося, що він знає більше, ніж я. І про зілля, і про той флакон, і про бабусю.

Може, він і є той "Сторож", про якого було в зошиті?

А може, він просто дуже відповідальний кіт.