Частина 26

Коли в кімнаті стихло, я знову розгорнула бабусин зошит. Василько тихо сопів на подушці, його вухо час від часу сіпалося, ніби він досі ловив у снах щось невидиме.

Я гортала сторінки — знайомі записи, акуратний почерк, підкреслення, замітки на полях. Усе, що я вже вивчала. Майже напам’ять. Але потім…

— Що?

На сторінці, яку я точно пам’ятала порожньою, з’явився запис. Свіжий. Чорнило ще трохи блищало під світлом настільної лампи. Я не могла повірити очам.

"Запах — це ключ. Якщо ти його пам’ятаєш, ти вже близько. Але не всі мають нюх серця. Обережно з тими, хто не чує. Вони завжди небезпечні."

Я сиділа кілька секунд, тримаючи зошит, як вибухонебезпечний пристрій. Це точно був почерк бабусі. Навіть нахил літер, коротенькі хвостики. Але як? Як це могло з’явитись?

Я перевернула сторінку. Позаду — ще кілька речень:

"Те, що пахне знайомо, може бути чужим. А те, що лякає, може бути твоїм. Сторож пам’ятає."

Я мимоволі глянула на Василька. Він мовчав, спав чи прикидався?

— Що ти пам’ятаєш, крихітко?

Я знову перевірила всі сторінки — ніде більше нічого нового. Але ці слова вони наче надіслані звідкись. Або звідкись туди, куди я ще не дісталась.

І тоді я згадала: запах з флакону, той самий, що бабусині парфуми. Але й щось інше. Нотка вербени? Ладан? І дивна реакція Вероніки.

Я відклала зошит і взяла до рук флакон. Він був теплим на дотик, ніби ховав у собі дихання живої істоти. Аромат уже майже вивітрився, але щось ще трималося в склі. Щось важливе.

"Запах — це ключ", — промайнуло в голові.

І тоді я подумала: а якщо бабуся щось залишила саме мені — не просто у спадок, а як вказівку?

В кімнаті щось зашелестіло я різко обернулася. Василько спав. Шум ішов з мого рюкзака, з кишені, де я зберігала книжку з бесідки.

Я обережно витягла її.

Вона світилася. Ледь-ледь. Як дихання світанку. Як той зошит тільки ще живіше.