Частина 25

Я обшукала кімнату ще раз, заглядаючи під ліжко, у шафу, навіть у порожню валізу, куди Василько колись вліз. Але марно.

— Василько! — покликала я знову, виходячи в коридор. — Васильку, дурненький, ну ходи сюди.

Кілька дверей прочинилися. Висунулась чиясь голова, хтось буркнув щось невиразне. Але ніде ані шерсті, ані сліду.

Я вже збиралася бігти на вулицю, як просто в мене влетіла Аліса, босоніж, з розпатланим волоссям і ковдрою через плече, ніби привид із гуртожитку першокурсників.

— Марто! Я знайшла його! — задихано прошепотіла вона.

— Де?!

— Біля лабораторій. Сидів під вікном і м'явкав, як навіжений. Я взяла його, він подряпав мене! — Аліса показала руку з кількома дрібними подряпинами. — Але я все одно його притягла!

І раптом з-за її спини визирнула знайома пухнаста морда.

— Васильку! — я кинулась до нього.

Кіт справді був збуджений. Його очі блищали, вуха були напружені, хвіст ходив з боку в бік, наче маятник у нервовому тіку. Він скидався на істоту, яка бачила щось, чого не мала бачити.

— Що з ним? — спитала я, беручи його на руки. Він сіпнувся, потім затих. І за мить, ніби ніколи й не було його паніки, притулився до мене, муркотів і зарився носом у мою шию.

— Та він тебе шукав, — усміхнулась Аліса, але погляд у неї був занепокоєний. — Тільки тебе. Мене не впізнавав, чесно, я вже думала, що його хтось зачарував.

Я кивнула.

— Може, й зачарували.

— Що?

— Нічого. — Я стиснула Василька сильніше. — Дякую, що знайшла його. Справді.

— А ти нічого такого не робила з ним? Ну експериментального?

Я глянула на неї.

— У моїх зіллях немає котячих інгредієнтів, якщо ти про це.

Аліса пирснула, але нервово.

— Просто будь обережна, Марто. Я знаю, ми всі тут трохи чокнуті — медики, фармацевти, некроманти — але твій кіт явно щось відчув. І, до речі, Вероніка сьогодні на сніданку розпитувала про тебе.

— Про мене?

— Ага. І це було дивно.

Я стиснула Василька міцніше. Його хвіст ковзнув по моєму зап’ястку і завмер.

Коли Аліса пішла, я зашторила вікна в кімнаті й тихо сіла на ліжко, з котом на колінах. Василько спав, з носом під лапою, але кожні кілька хвилин здригався, мов у нього тривав сонний бій.

Я погладила його вухо. Потім витягла з-під подушки зошит бабусі, притисла до грудей і вперше за весь час у цій Академії мені стало по-справжньому страшно.