Частина 24

Сад після дощу мав особливий земляний запах, насичений, майже мінеральний. Я йшла вузькою доріжкою між кущами жимолості, тримаючи флакон у кишені халата. Слова Єжи ще звучали в голові, як відлуння. Це ключ. Але до чого?

Мої ноги самі вивели мене до тієї самої бесідки, де я вперше знайшла книжку. На мить я зупинилась, прислухаючись. Легкий шерех листя. Хтось був поруч.

— Ти знову тут, — сказав знайомий голос.

Я здригнулася. Він стояв під деревом, той самий хлопець, якого я бачила поруч з Веронікою. Він знову був без мантії, у простому сірому светрі, й очі ті самі, насторожені й уважні, з кольором дощу.

— Ти стежиш за мною?

— Ні. Просто знав, що ти сюди прийдеш. — Він підійшов ближче. — У тебе є те, що інші шукатимуть. Ти мусиш його сховати.

— Ти про зілля?

Він кивнув.

— Нікому не показуй. Скажи, що хтось його у тебе викупив. Або що ти випадково знищила. Що завгодно, але не показуй.

— Чому? Що в ньому такого?

— Я не можу сказати зараз. Але згодом поясню. Якщо буде ще час.

— Це звучить загрозливо, — я знервовано склала руки.

— Це і є загроза, — сказав він серйозно. — Не всім у цій Академії можна довіряти. Навіть тим, хто здається наймудрішим.

— Навіть твоїй Вероніці?

Він нічого не відповів. Лише подивився на мене з сумом, якого я не розуміла.

— Ти маєш щось, що відкриває старі двері. Їх не всі хочуть бачити знову відчиненими.

— Хто ти?

— Той, хто шукає відповіді. — Він раптом всміхнувся, але коротко, мов тінь.

Я ще хотіла щось запитати, але він уже розвернувся й пішов углиб саду, залишивши мене стояти під дощем, що знову накрапав із похмурого неба.

Коли я повернулася до гуртожитку, все виглядало  занадто чисто. Штори рівно підсунуті, стілець трохи зсунутий, якого я не чіпала. А головне не було Василька.

— Васильку! — покликала я, і мій голос зірвався.

Тиша. Жодного м’якого "мяу" у відповідь.

Я кинулась до ліжка, відкрила сумку, в якій несла ноутбук. У глибшій кишені, під старим зарядним блоком, лежали дві речі, які я в останній момент сунула з собою: бабусин зошит у тканинній обкладинці й книга з бесідки. Лише інтуїція змусила мене взяти їх, коли я вирушала до Єжи. Добре, що взяла.

Я подивилась навколо. Усе виглядало так само. Але щось всередині підказувало: хтось точно тут був. І шукав.

Але чому саме зараз?

І головне де мій кіт?