Частина 23

Єжи, як завжди, сидів у бібліотеці, за тим самим столом, з купою фоліантів і чашкою кориці, що вже давно стали його невід’ємним образом. Його погляд ковзнув по мені, ледь я увійшла,  пильний, але спокійний.

— І як у тебе вийшло зілля? — запитав він тихо.

Я дістала флакон. Аромат від нього вже здавався знайомим, майже рідним. Єжи обережно відкрив його й вдихнув. Його обличчя зморщилося від концентрації.

— Вербена. Ладан. Цитрус? — промовив він майже вголос. — І щось глибше. Щось, чого тут не повинно бути.

— Це ще й пахне, як бабусині парфуми, — я сіла навпроти нього. — Вона їх завжди носила на ярмарки. Я досі пам’ятаю той аромат.

— І ти впевнена, що не додавала нічого стороннього?

— Сльози саламандри, стандартне закляття, 36 годин у ампулі з лімінітового скла. Все за протоколом.

Єжи поглянув на мене крізь вузьку щілину між очима.

— Магія пам’яті річ тонка. Вона може проявитися в будь-якому процесі, де є емоційна концентрація. Особливо якщо ти маєш спадкові нитки.

— Спадкові?

— Покажи мені фото бабусі. Якщо маєш.

Я мовчала кілька секунд. Не тому, що не хотіла, просто ніхто тут раніше не питав про неї так прямо. Потім мовчки встала, вийшла з бібліотеки і за кілька хвилин повернулась, тримаючи ноутбук у одній руці, а в іншій невелику скляну рамку.

— Це фото я просто забрала з собою. Воно стояло на столику біля ліжка вдома. Я завжди брала його, коли їхала надовго. — Я обережно передала рамку Єжи.

На фото я, років п’ять. Мама усміхнена, з мідяним волоссям, що спадало на плечі. Тато  високий, трохи сором’язливий. Ми стоїмо на якомусь подвір’ї, напевно, в бабусиному саду. Я тримаю повітряну кульку, і на обличчі та сама усмішка, яку я вже давно не бачила в дзеркалі.

Єжи довго дивився. Дуже довго.

— Це єдине їхнє фото? — спитав тихо.

— Єдине роздруковане. Усе інше в оцифрованому архіві. Я можу показати.

Я відкрила ноутбук, знайшла папку з назвою Сімейний архів. З’явилися фото з Теребовлі, з саду, з медпункту, де бабуся працювала. Ось вона  в білому халаті, з перев’язаним пучком волосся, нахиляється до пацієнта. На іншому ми сидимо на лавці, я тримаю в руках дерев’яного кота, якого вона мені вирізала.

— Її звали Олена. Вона теж була колись фармацевтом. Але вдома завжди казала, що справжні ліки ростуть у траві, не в пляшках.

Єжи кивнув, вдивляючись у фото.

— Вона щось знала. Про це місце. Про те, ким ти можеш бути.

— Але я ж просто… Я навіть не знала, що магія справжня.

— Іноді вона знаходить тебе раніше, ніж ти сам себе розумієш, — сказав він, дивлячись на фото в рамці. — Іноді вона тече крізь покоління, чекаючи, поки хтось наважиться активувати її.

— То це зілля воно активувалось через мене?

— Або через пам’ять. Або через те, що бабуся залишила в тобі. Твоя шкіра пам’ятає більше, ніж ти думаєш.

Я опустила погляд. Атопічний дерматит уже давно не давав про себе знати, ніби зник без сліду. Але щось у цих словах змусило мене раптом засумніватися, що це просто збіг.

Єжи ще раз понюхав флакон.

— Це не просто зілля. Це ключ. Питання тільки: до чого.