Частина 22

Після заняття я довго не могла заспокоїтись. У голові пульсувала думка: я створила щось справжнє. Не просто пройшла завдання, залишила в ньому частину себе.

Коли вийшла з корпусу, сонце вже схилилося до вершечків дерев. Повітря було насичене весною: трохи вологи, трохи квітів і ще щось.

Я рушила в сад. Тут було тихо, тільки пташки, шелест листя й кілька мовчазних статуй. Я любила це місце: лавки, густі кущі, лабіринти з ліан, бесідки, у яких можна було сховатись від усього.

Я дістала флакон із кишені. Хотіла ще раз вдихнути аромат. Просто так, ніби переконатись, що він не зник, не розчинився разом з хвилюванням. Притиснула до носа, і знову відчула той самий запах: вербена, ладан, трохи цитрусу. Дитинство. Ярмарок. Бабуся.

— Не думала, що буду носити з собою зілля, як парфуми, — прошепотіла я.

Почула кроки. Спершу не звернула уваги, думала, просто хтось іде повз. Але кроки були знайомі. Легкі, ритмічні, як у людини, яка завжди знає, куди йде.

— Марто, — почула я. — Яка несподіванка.

Я підвела голову. На алеї стояла Вероніка і з нею якийсь молодий чоловік. Високий, з темним волоссям і глибокими очима. Він був одягнений неформально: сірий светр, темно-синя сорочка, штани. Не студент. І не викладач. Але в його поставі було щось знайоме? Відчуття, ніби я десь його вже бачила. Або зустрічала уві сні.

— Доброго вечора, — привіталась я.

— Ви прогулятись? — запитала Вероніка, але її голос звучав трохи напружено. Вона дивилась на мене уважніше, ніж зазвичай. Очі ковзнули по моєму обличчю, затримались на флаконі в руці.

— Так. Просто думала подихати. Після заняття з професором Ельмом. — Я ніяково заховала флакон у кишеню.

Вероніка мовчала кілька секунд. Її очі трохи потемнішали. Потім вона різко повернулась до свого супутника:

— Нам треба йти, — сказала тихо.

— Але — почав він, але вона вже рушила вперед. Хлопець кивнув мені і пішов за нею.

Я лишилась на алеї сама, збентежена. Щось у цій короткій зустрічі було дивне. Відчуття, ніби я принесла з собою  бурю.

Я повільно пішла далі, вже не дістаючи флакон. І тільки коли дісталась бесідки, згадала: Вероніка тоді вдихнула, ледве помітно. І на мить заплющила очі.

Запах.

Може, саме він викликав таку реакцію? Але чому?

Сидячи в тіні, я дістала флакон і покрутила його в руках. Зілля тихенько дзвеніло, як дзвоник десь усередині мене. Щось у ньому було більше, ніж аромат. Більше, ніж дія.

Це зілля знало щось, чого я ще не знала сама.