Частина 21

— Хтось знає, чому хліб тут завжди теплий? — пробурмотів Артем, підкидаючи шматок тосту на тарілці.

— Теплоносні гноми, — не відриваючись від блокнота, відповіла Софія. — Живуть у печах, слідкують за температурою і дріжджовим зростом.

— А я думав, це просто магія… — Артем зітхнув.

— Це і є просто магія, — усміхнулась Аліса. — Але з гномами.

Я сиділа з чашкою чаю і маленьким флаконом перед собою. Усередині — чисті сльози саламандри. Прозора рідина злегка вібрувала, коли я торкалась скляної поверхні. Над нею я читала закляття з книги Вероніки, а потім флакон стояв тридцять шість годин на східному підвіконні. Жодних домішок. Тільки час і очікування.

— Воно пахне? — здивовано спитала Аліса.

Я вдихнула повітря й знову завмерла.Тонка нотка свіжості, вербени та ладану. До болю нагадувала парфуми, якими користувалась бабуся.Вона тримала мене за руку, поправляла капелюшок і торгувалась за банку меду з таким завзяттям, ніби рятувала світ. Вітер гойдав її шарф, пахло пиріжками і цими парфумами.

Мене різко повернуло в теперішнє. Флакон переді мною пахнув спогадом.

— Марто? — запитав Денис, нахиляючись ближче. — Все добре?

— Так — я глянула на нього і посміхнулася. — Просто це дуже особисте зілля вийшло.

— Як і має бути, — сказала Софія. — Магія пам’яті. Рідкісний побічний ефект.

— Побічний? — здивувалась я.

— Не завжди небезпечний. Просто інтимний. Іноді зілля вбирає частинку того, хто його створює.

Сьогодні єдиним заняттям було навчання у професора Ельма, якраз буде змога випробувати чи дієве зілля.

— Марто, — промовив професор Ельм, коли я піднялася демонструвати засіб. — Ви готові?

— Так.

Я вийшла до демонстраційного столу, зупинилась перед штучною шкірою, піднесла флакон і розпилила кілька крапель у повітря.

Аромат одразу розійшовся по аудиторії теплий, знайомий, ніжний.

Я нервово зиркнула на свою руку. Шкіра була гладенька, чиста ремісія тривала вже кілька місяців. Але я пам’ятала, як вона пекла, свербіла, тріскала. Атопічний дерматит мій давній, постійний супутник. Саме його колись мені постійно лікувала бабуся, потім я сама  зацікавилась мазями, настоями, кремами. Лікуванням. І аптекою.

І ось тепер я стояла в іншому світі, перед старим чарівником, тримаючи в руці засіб, що міг допомогти іншим.

— Це — я ковтнула. — Сльози саламандри. Настоювалися тридцять шість годин. Без додаткових компонентів. Лише магічне закляття.

Професор Ельм повільно вдихнув аромат, і його очі ледь розширились. Перстень на пальці коротко спалахнув.

— Цей запах. Такі парфуми носила одна з моїх колег. Давно. Ще до того, як ви народились. Вони більше не виробляються.

— Бабуся — вирвалось у мене. — Вона завжди пахла так.

— Магія пам’яті, — підтвердив він. — Але також магія зв’язку. Ви не просто приготували зілля. Ви створили засіб, що пам’ятає.

Він провів палицею по штучній шкірі і червоні плями зникли. Поверхня стала здоровою, еластичною.

— Надзвичайна робота, — сказав він. — Зілля працює. Ефективність чудова. А аромат — він посміхнувся. — Аромат лікує глибше, ніж ми думаємо.

Я сіла. Запах ще вився у повітрі. А я сиділа і знала: це зілля — не просто про шкіру. Це про пам’ять. Про любов. Про коріння.

Про мене.