Частина 19

Після занять я ледве дотяглася до ліжка. Василько вже лежав на подушці й грівся, як шматок гарячої булки. Мені дуже хотілося просто впасти поруч і заснути. Але натомість я витягла з полиці свій ноутбук і флешку. Дивно, але комп’ютер працював, хоча сигналу, звісно, не було. І мені дуже хотілося знати: чи я можу взагалі ним користуватись?

Я взяла ноут і пішла шукати Віктора.

Його кабінет виглядав так, ніби там одночасно працювали архівіст, аптекар і художник-імпресіоніст. На столі стояли чашки з залишками настоянок, шматки мінералів і розібрана ручка з пером. Віктор саме щось нотував на пергаменті, використовуючи дивну прозору рідину, яка сама підсвічувала текст.

— Перепрошую, — я постукала у відкриті двері. — Можна?

— Завжди, — підвів голову він. — У тебе щось сталось?

— Я  хотіла спитати, чи можна користуватись моїм ноутбуком. З Землі. Ну, він без інтернету, але там багато матеріалів. Презентації, електронні довідники, фармакологія.

Віктор трохи нахилив голову, вивчаючи мене, а потім кивнув.

— Якщо це не пристрій, що може пробити завісу між світами, то користуйся. Хоч хочеш фармопедію в пікселя, хто я такий, щоб заважати?

— Це просто ноутбук, — посміхнулася я. — Хоча після сьогоднішнього перекису я вже починаю в усьому сумніватись.

— До речі, чув я за твій H₂O₂, в викладацький професор Сталко всім оголосив про твій «прорив». Вітаю. І співчуваю.

— Сподіваюся, мене не спалять.

— Ну, хіба трохи. Символічно.

Повернувшись до кімнати, я поклала ноутбук на стіл і поглянула на флакон із «Сльозами мандрівної саламандри». І завмерла.

Флакон почав пахнути. Ну професор Ельм обіцяв бал за аромат.

Але «зілля» не просто пахло, це був аромат, знайомий до болю. Тонка нотка свіжості, щось цитрусове, але з тінню вербени та ладану. Я точно знала цей запах. Саме такими парфумами користувалась бабуся, коли ми разом ходили на ярмарок у Теребовлі.

Флакон ніби світлішав ізсередини. Рідина стала трохи золотавою. З-під скла проступали тонкі символи, поки невиразні, мов відблиски на воді.

Василько підійшов і сів поруч, вдивляючись у флакон з тією ж самою серйозністю, з якою вчора оцінював мою каву.

— Здається, щось починається, — прошепотіла я.

Кіт позіхнув і вмостився ближче до флакону. Очевидно, він вирішив його охороняти.