Частина 18

Наступного ранку все почалося із запаху смаженого хліба і звуків, які міг видати тільки Василько, стрибнувши лапами мені на грудну клітку. Кіт явно вважав, що день має починатися зі сніданку. І я з ним була згодна.

У їдальні вже сиділа моя група. Сніданок був простий: сендвічі з трав’яним сиром, соковиті ягоди й напій, який смакував, як щось між кавою, какао і чаєм з обліпихою.

— Вчора був дуже дивний день, — потягнулася Аліса. — Я ще досі думаю про ту прокляту шкіру, з минулого заняття. Вона мені наснилася!

— А мені наснилася Вероніка, яка намагалась мене змусити розмовляти з мухоморами, — хмикнув Ян.

— Мені сни не сняться, — серйозно сказала Софія. — У мене вночі активна фаза обробки інформації. Пам’ять підсвідомо систематизується.

— Я чекаю, коли мені насниться переказ усього навчального матеріалу, — зітхнув Денис.

— До речі, — підняла голову я. — Ви знаєте, хто такий викладач Сталко?

— Це той, хто працював польовим лікарем у Чароморських війнах, — відповів Артем. — Кажуть, вижив там, де магія згорала ще до того, як її вимовиш.

— І сьогодні в нас групове заняття з ним, — підморгнула я.

Аудиторія, куди нас завели, радше нагадувала бойовий полігон. На підлозі — м’які покриття, ляльки-тренажери, магічні іскри в повітрі та стенди з «невідомими пораненнями».

Посередині стояв чоловік у сірому халаті з темно-бордовим нашиванням на плечі — ознака ветерана польової медицини. Його звали Кузьма Сталко, і він був уособленням слова «суворість».

— Лекцій не буде. Тільки практика, — сказав він. — Командна допомога постраждалим. Симуляції. Ваше завдання — стабілізувати пацієнтів за три хвилини. Рішення — будь-які: магія, знання, логіка. Якщо хтось почне панікувати — заміню на манекен.

— А якщо заміните манекена на когось із нас? — пробурмотів Денис.

— Тоді пощастить манекену.

Нас розбили на дві міні-команди. У моїй були я, Аліса і Артем. Нам дісталася «постраждала» з поєднанням магічного удару та серйозної подряпини на руці. Закляття очищення не спрацювало, рана залишалася червоною, почала навіть блищати, що явно не було добрим знаком.

— Це некласичне ураження, — сказала Аліса, торкаючись руки. — Відчувається пульсація на периферії. Тканина запалена, але магія не реагує.

— Сюди потрібен якийсь антисептик, — буркнув Артем. — Або ми ризикуємо, що тканина почне мутувати.

Я витріщилась на них і раптом згадала про свою аптечку.

— Зачекайте. Є один варіант, — сказала я і побігла до кімнати.

За хвилину я влетіла назад із маленькою пляшечкою перекису водню.

— Це що, еліксир бабці? — хмикнув хтось із іншої команди.

— Ні, це копійчаний антисептик, він на Землі в кожного майже є, — відповіла я і капнула рідину на рану.

Шипіння, пухирці, легке світіння, що дивно для звичайного перекису, і через мить тканина почала виглядати значно краще. Запалення зменшилося.

— Що це? — здивувався Сталко, наблизившись.

— Перекис водню. H₂O₂. Земний антисептик. Доступний, ефективний, не потребує магії.

— І працює, — буркнув він. — Запиши це в протокол. І збережи флакон. Хочу перевірити склад. Добре. Твоя група умовно виконала завдання.

Після заняття ми сиділи на лавці, пили сік з глечика, який змінював колір залежно від настрою питця, і сміялись.

— Марто, якби я був викладачем, поставив би тобі найвищий бал, — сказав Артем.

Василько знову з’явився ні звідки й ліг на мій рюкзак. Його погляд виражав одне: Земля — недооцінений ресурс.