Частина 17

Повернувшись до кімнати, я зняла черевики, зітхнула й вмостилась на підлозі, притуливши флакон з дорогоцінною сльозою саламандри до лівої долоні. Василько влаштувався поруч і миттєво почав мурчати, або від гордості за виконану справу, або просто бо йому було зручно.

— Отже, — я дістала книгу, ту саму, яку випадково знайшла в бесідці. Вона пахла лавандою, старим пергаментом і чимось пряним — як мікс бабусиної шафи й аптечного складу.

Я гортала сторінки повільно, наче боялася пропустити щось важливе. І знайшла. Темний, витончений шрифт ніби трохи тремтів, але був цілком читабельним:

«Щоб активувати цілющу силу сльози мандрівної саламандри, потрібно прочитати над нею заклинання в тиші, при світлі свічки з воску сон-трави.
Засіб буде готовий через 36 годин після заклинання.
Не збовтувати. Не допускати прямого сонячного світла. Не зберігати поруч із предметами, що мають сильну емоційну памʼять.»

Ідеально. Якраз встигне до наступного заняття професора Зиновія Ельма.

Я розклала все як слід — свічку знайшла в комоді, вона пахла медом і м’ятою, і, на диво, на ній був напис: сон-трава, ручна робота. Ще одна загадка з гуртожиткового інтерʼєру.

Прочитала заклинання — звучало воно, як щось між колисковою та науковою інструкцією. Сльоза в пляшечці ледь засяяла, ніби зрозуміла, що її активували.

— Ну, тепер чекаємо, — пробурмотіла я. — 36 годин.

Поки годинник тихенько відміряв час, я дістала свою стару валізу. Там були речі, з якими я ніяк не могла попрощатися. Особливо бабусин зошит. У ньому вона записувала рецепти, ще з тих часів, коли працювала фармацевтом у селі. Її почерк був дрібний, акуратний, з характерними завитками на літерах «ж» і «ч».

Я погладила сторінки, і раптом завмерла. Вони змінилися.

Між знайомими нотатками зʼявилися нові записи. Написані тим самим почерком, але текст був трохи інший. Формули, які більше нагадували ті з магічної книги. Поєднання звичних лікарських рослин із абсолютно казковими інгредієнтами: тінь мʼяти, кристалізований місяцевий пил, квітка пам’яті.

Я не знала, що більше мене дивувало: те, що сторінки змінились, чи те, що це не викликало у мене паніки. Навпаки — було якесь тихе, глибоке відчуття, що так і мало бути. Наче бабуся щось мені залишила, про що я ще мала дізнатися.

— Василько, дивись, — я показала йому оновлені сторінки. Він штовхнув зошит носом і вмостився прямо на нього. Типова оцінка: схвалено.

І тут я згадала про ще одну річ, яку принесла з Землі. Ноутбук. І флешку з презентаціями, якими я збиралася користуватись під час інтернатури. Дивно, але я не відкривала його відтоді, як потрапила в Академію.

— Треба буде переговорити з Віктором, — пробурмотіла я. — Хто знає, може тут електроніка вважається магією забороненого типу.

Я посміхнулася своїм думкам, знову погладила зошит і поклала все обережно на стіл.

Рецепти, заклинання, флешки, саламандри… Усе змішалося. Але чомусь мені було спокійно.