Частина 16

Кава остаточно розігнала залишки сонної розсіяності, а в голові поступово викристалізовувався план дій. Перше, що згадалося — Єжи. Старий аптекар, а тепер бібліотекар, ще на першій зустрічі сказав: «Заходь, як будеш мати питання або цікавість». Ну, що ж, сьогодні в мене обидва варіанти.

— Василько, пішли, — кіт зістрибнув з підвіконня й вальяжно попрямував до дверей, ніби сам усе давно вирішив.

Бібліотека зустріла нас знайомим запахом старого паперу, кориці та чомусь  м’яти. Єжи сидів на своєму місці, з гіркою книг і чашкою чаю, що, здається, ніколи не холонула.

— О, Марто, і навіть із супутником, — він кивнув на кота. — Чим зобов’язаний?

— Маю завдання приготувати засіб від магічних опіків. І подумала, що хто-хто, а ви точно щось порадите.

Очі Єжи заіскрилися.

— Є таке називається "Сльози мандрівної саламандри"?

—   Професор Ланскі сьогодні на занятті згадував мимохідь, — кивнула я.

— Річ дуже дієва. Сльози ці мають унікальну протизапальну властивість, особливо коли йдеться про ураження магічного походження. Але...

— Але? — перепитала я з підозрою.

— Саламандра не любить плакати. Взагалі. Щоб здобути хоч краплю, доводиться читати їй сумні поезії. Або драматичні уривки з романів. І то не факт, що спрацює.

— Тобто я маю її знайти і розчулити?

— Саме так, і після того ще й прочитати правильне заклинання на ними, протягом двох годин, після збору. Рецепт ти можеш знайти в тій книжці, яку знайшла в бесідці, що ти мені показувала. Але памʼятай крім мене, краще нікому не знати про цю книгу. — Єжи дістав з шухляди крихітний флакон із затичкою у формі сльозинки. — На випадок, якщо пощастить.

— А де її шукати?

— У саду. Вона там часом виповзає між бузком і міртами. Але обережно: вона розумна. І якщо відчує, що ти прийшла лише по сльози — не вийде.

Чудово, подумала я. Розумна саламандра-інтроверт, яка має сентиментальну душу. Ще один звичайний день в Академії.

Сонце вже починало хилитись, коли я зайшла в сад. Василько, як завжди, ішов поруч, іноді шморгаючи носом у кущах, наче знав, кого шукаємо.

Я пригадала місце за лавою, де був старий міртовий кущ. Земля там була тепліша, і ніби трохи іскрилася. І справді, через кілька хвилин я побачила, як з-під коріння визирнула темна мордочка з блискучими очима.

— Привіт, — прошепотіла я. — Можна?

Саламандра повільно вилізла, вигнувши хвіст дугою. Її шкіра відливала всіма кольорами полум’я, синім, фіолетовим і глибоким бордо. Вона не говорила, але я чітко відчула: вона слухає.

Я сіла на землю й подумала, що сказати. І тоді пригадала — бабуся часто читала мені один вірш. Сумний. Він завжди змушував мене мовчки обіймати подушку.

«Коли згасає світло над хатою,
І шелестять стежки без вороття,
Вночі стара верба гойдає пам’ять,
І ми прощаємось  немов життя».

Я читала пошепки, але кожне слово бриніло у повітрі. Василько мовчав. Саламандра завмерла, її очі заблищали, а з кутика лівого ока котилася маленька перламутрова крапля.

— Оце вона, — прошепотіла я і, тремтячими руками, підставила флакон.

Сльоза впала в нього, легка, як нічний дощ, тепла і щемка, ніби щойно хтось знову розповів мені про прощання.

Саламандра кивнула і зникла у кущах.

— Спрацювало, — сказала я Василькові. Він нявкнув, але я могла б заприсягтися, що то було щось на кшталт: ну а ти сумнівалася?

Я зберегла флакон і притисла до грудей.

— Бабусю ти б пишалася.