Частина 11

Я прокинулася від відчуття, що мене топче трактор. Легкий, пухнастий, з м’якими лапками, але все одно трактор.

— Та що ж це? — підняла голову й побачила знайому морду з розумним, трохи насмішкуватим поглядом.

— Слухай, ми з тобою ще навіть не знайомі нормально, а ти вже ходиш по мені, як по дорозі на роботу.

Кіт сів на подушку й нахилив голову. Він виглядав так, ніби уважно слухав. Або прикидався.

— Знаєш що? Треба тебе назвати якось. Як на рахунок Василька? Солідно, з характером і трошки нахабно. Василько, ти згоден?

Василько кліпнув. Раз. Повільно. Як людина, якій запропонували підвищення, але без надбавки до зарплати.

— Ну от і домовились. Василько, а я Марта.

Він потягнувся і граційно стрибнув на підвіконня. Сад за вікном світився ранковим туманом і розмитими квітами.

Запахло кавою — чарівна кавоварка вже працювала. На першому поверсі гуркотіли студенти, метушилися, обмінювалися аркушами, хтось вже запізнювався. Їдальня нагадувала вокзал у день отримання стипендії: гамір, запах випічки і люди з очима «де я, хто я, і що тут роблю?»

Аліса сиділа за довгим столом і щось записувала в зошит, гризучи яблуко.

— Уявляєш, ми вижили після церемонії і навіть отримали розклад! — замість привітання сказала вона. — Подивись.

Її аркуш був рясно списаний кольоровими ручками.

— У мене родильне крило, наставниця Хелена Мар. Вчора бачила, як вона робила кесарів магічним скальпелем, ледь не розплакалась від краси.

— Ага. А я у Вероніки. Теорія й фармако-магічні взаємодії.

Аліса знизала плечима:

— Кажуть, вона трохи стерва. Але хто знає, може, просто не висипається.

Я не стала згадувати, як бачила її вчора в саду, коли вона щось ховала чи шукала в бесідці. Поки що не час. Не місце.

Перша пара проходила в аудиторії з величезними вікнами і скрипучими дерев’яними лавами. Пахло папером, сушеними травами і чимось солодким, що ніхто не міг ідентифікувати.

Вероніка з’явилася рівно за хвилину до початку. Вона була в строгому темно-синьому халаті, з волоссям, зібраним у вузол, і з тим самим спокійним, майже кришталевим поглядом.

— Добрий ранок, — сказала вона. — Сьогодні ознайомлення. Хто зі мною ще не знайомий — не хвилюйтесь. Ми з вами ще намучимось.

Дехто хихикнув. Але тільки очима.

— Академія поєднує класичну медицину, фармакологію і магічні дисципліни, — продовжила вона. — Ваше завдання — знайти баланс. Не навчитись чаклувати. Не просто лікувати. А розуміти, коли і що потрібно: закляття чи уколи.

Поки вона говорила, її пальці мимохіть крутили срібний перстень на безіменному. Маленька деталь, але я її помітила. Вероніка була не з тих, хто дозволяє собі зайві рухи.

— І ще, — сказала наприкінці. — Тут не бояться питань. Але й не люблять дурнів. Тож думайте і говоріть. У цьому порядку.

Ми мовчали. Не тому, що злякались. Просто все ще ловили себе на думці: це реальність?

Після пари я вийшла надвір. Сад пахнув вологою травою і чебрецем. Василько йшов поруч, ніби випадково, ніби просто йому теж туди.

Ми зупинилися біля тієї самої бесідки. Вона стала мені вже майже рідною, як кімната в гуртожитку.

— Васильку, — прошепотіла я, — якщо ти знаєш, що тут вчора шукала Вероніка, можеш моргнути?

Він замість того сів і почав вилизувати лапу. Типу: «Жіночко, я вам не СБУ.»

Після ранкових занять нас зібрали у невеликій лекційній залі. Віктор, який виявився куратором нашої групи, подивився на всіх і усміхнувся:

— Хочу повідомити, що тепер ви офіційно команда. Навчання це як тягти ковдру вдвох: або ми разом, або всім холодно. Але обіцяю без нудних лекцій. Хоча може, трохи буде.

Я вже знала деяких із присутніх.

Аліса, моя сусідка , з її неймовірним акушерським талантом.

Софія — темношкіра дівчина з сережкою у формі лупи, яка працювала патологоанатомом в Архівному Краю. Вона розгадує таємниці організму, наче детектив.

Ян, майстер регенерації, який відчуває найтонші зміни в тканинах. Думаю, з його магією він міг би полагодити навіть моє ранкове волосся після сну.

До нас приєдналися двоє хлопців, яких я бачила на церемонії, але ще не знала.

Денис, тихий і врівноважений, розповів, що його магія відчуття стану пацієнта: де болить, який настрій, чи він сприймає лікування. — Тож, якщо хтось із вас буде себе дивно поводити — я це “зчитаю”, — пожартував він.

Артем, був фельдшером на швидкій у своєму світі:

— Моя магія — універсальна, але рівень середній. Секретне вміння — заспокоювати пацієнтів силою і гумором, якщо чесно. Так що будьте готові до жартів, коли я поруч!

В цей момент під столом поважно мявкнув Василько — наш офіційний "антистресовий терапевт". Він ніби сказав:

«Хлопці, не нервуйте, я тут. Хочете помуркочу, хочете лапою погладжу.»

Віктор, підморгуючи:

— Ну що, команда, готуйтеся! Інтернатура це не тільки теорія, а й справжні випробування. Але разом ми все переживемо. А якщо ні, то принаймні з Васильком можна завжди погратися!