Частина 10

Після церемонії всі вийшли з Великої Зали з трохи розгубленими, трохи збудженими обличчями. Хтось тихо перемовлявся, хтось перевіряв у дзеркальці, чи не залишився блиск на носі від магічної арки, а Ян дістав з кишені щось типу кишенькового мікроскопа й почав перевіряти свої руки на залишки енергії.

Ми рушили в їдальню, виявилось, що після магічного визначення у всіх відкривається шалений апетит. Столи вже були накриті: парували супи, стигли пиріжки, а чарівні ложки самі лаштувались на серветках, ніби чекали на гостей.

— Ой, нарешті вечеря. Я зранку пила  тільки «людську» каву і їла кашу з ромашкою, — зітхнула Аліса. — Хоч би щось з м’ясом сьогодні дали. Я після церемоній хочу кілограм білків.

— У тебе магія метаболічна, а не акушерська, — пожартувала Софія, сідаючи поруч.

Я вмостилася між ними, підсунула до себе тарілку з чимось, що пахло як картопля з кропом, але світилось легким зеленим світлом.

— Це нормально, що їжа світиться? — тихо спитала я у Яна, який уже грав на виделці, ніби це була скальпельна арія.

— Якщо не світиться — тоді є сенс хвилюватися, — відповів він, і взяв ложку.

Раптом усі чарівні прибори завмерли. Ставало тихо, як у класі, коли заходить завуч. Тільки в сто разів серйозніше.

— Він іде, — прошепотіла Аліса, підводячи голову.

До зали зайшов чоловік, не в мантії, не з посохом, не з магічними блискавками за плечима. Просто — високий, років сорока з чимось, у темно-синьому піджаку, з коротким волоссям і поглядом, який одразу змушував випростатись.

— Це ректор, — хтось сказав за спиною. І не треба було питати, хто. Просто було зрозуміло.

— Доброго вечора, студенти, — його голос був глибокий, спокійний і трохи хриплий.

— Я — Северин Ладан. Ректор Академії Магії і Медицини. Дехто з вас, мабуть, не очікував, що керівник магічного закладу виглядає як звичайний викладач. Що ж, магія не завжди йде в мантії.

У залі пройшла хвиля сміху, напруженого, але щирого.

— Ви вже пройшли магічну оцінку. Добре. Але це лише початок. У нашій Академії ми не вчимо відокремлювати магію від медицини. Ми вчимо їх поєднувати. Тому на вас чекають не чарівні палички, а розклади, журнали, склянки, формули, піт і, подекуди, трохи дива.

Він на мить замовк і глянув на нас так, ніби бачив кожного.
Навіть мене. І я відчула, як щось усередині мене зашурхотіло. Можливо, це були залишки кропу. А можливо щось інше.

— Завтра ви отримаєте розклад. Хтось піде в лабораторії. Хтось до відділення. Дехто в сад. І ще дехто в Архів. Ми будемо спостерігати за вашими здібностями. А ви навчитесь довіряти собі. І своїм знанням. Але найголовніше довіряти один одному, адже вам доведеться працювати в командах.
Він зупинився біля столу й додав:
— Їжте. Усе безпечно. Завтра в вас розпочнеться навчання, і повірте, воно буде веселим.
— Напевно, — прошепотіла Аліса з усмішкою.

Ректор пішов так само спокійно, як і з’явився. А я ще довго дивилася йому вслід.

Вперше з моменту прибуття в Академію я відчула щось нове.
Не страх.
Не розгубленість.
Навіть не здивування.

А очікування.

Завтра починалося справжнє навчання.