Частина 6

— Іди вже вечеряти, — нагадав Єжи, не відриваючись від якогось старого пергаменту, що, здається, сам трохи підсвічувався зсередини. — І не сперечайся. Ти сьогодні й так стільки всього встигла, що аж голова йде обертом.

— Я тільки книгу занесу, — буркнула я, притискаючи до грудей той самий магічний фоліант, ніби боялась, що він зараз передумає й повернеться у бесідку.

Вийшовши з бібліотеки, я рушила знайомим коридором до своєї кімнати. Знову ті дивні вітражі, м’яке світло з підлоги, тиша, в якій навіть власні думки звучали голосно.

Та щойно я підійшла до повороту, як почула знайоме «мрр-яу!» трохи тривожне, з нотками обурення.

— Ну звичайно, — зітхнула я, піднімаючи очі.

На гардині, що закривала високе вікно майже до самої стелі, сидів кіт. Не просто сидів, а благородно врівноважував себе хвостом, мов акробат. Його очі блищали, а погляд недвозначно натякав: Допоможи мені, людино, бо я тут зовсім не за власним бажанням.

— Як ти взагалі туди виліз? — спитала я скоріше для проформи.

Кіт не відповів, але, здається, скосив погляд на книжку в моїх руках, як на щось, що більше не претендує на головну роль у моєму вечорі.

Зітхнувши вдруге, я сховала книгу під пахву, видерлася на підвіконня, обережно потягнулася до гардин і впіймала пухнастого злочинця.

— От нещастя, — бурмотіла я, несучи його до кімнати. — Вже перший день у магічному світі, а в мене кіт на шторах. Прекрасно. Просто ідеально.

Кота я лишила у своїй кімнаті разом із книжкою. Він одразу влаштувався на ліжку, вилизуючи собі лапу, наче нічого й не сталося.

Я, трохи запилюжена і з подряпаними руками, знову вирушила до їдальні. І вже у дверях зрозуміла: запізно.

На великій дубовій табличці світився напис:
«Години роботи: 07:00 – 22:00.
Після цього часу ваша вечеря, на жаль, трансформується у гарбуз.»

— Чудово, — прошепотіла я. — Просто магічно.

Розвернувшись, я попленталась назад до кімнати.

— Що? — я завмерла, про чинивши двері.

На моєму столі стояла таця. На ній була тепла запіканка з овочами, хрустка булочка, чашка чаю, і молоко в маленькому глечику. Поряд ще одна мисочка, менша, для кота. І записка.

«Марта, ми тут не звірі. Навіть якщо ти забігалась, то ми все одно погодуємо. Приємного апетиту!
 Кухар Лін.

І так, кіт офіційно допущений до молока.»

Я не знала, що здивувало мене більше, їжа, записка чи факт, що кухар знав про кота.

— Гаразд, — всілася я на край ліжка, простягаючи мисочку до пухнастого друга. — Схоже, нас тут таки прийняли.

Кіт, здається, погодився. Він голосно муркнув і з задоволенням почав лакати молоко.

А я нарешті почала вечерю з усвідомленням, що в цьому дивному місці починаю почуватися майже як удома.