Частина 5

Ботанічний сад виявився більшим, ніж здавалося здалеку. Високі хвіртки відкривались самі, щойно я до них наблизилась, і м’яка стежка, вкрита зеленкуватим мохом, повела мене всередину.

Повітря тут було густішим, просочене запахом хвої, вогкості й чогось схожого на м’яту, але з гірчинкою. Легкий вітер розгойдував крони, і здавалося, що дерева щось шепочуть між собою. На щастя, я ще не була настільки втомлена, щоб повірити, що вони справді це роблять.

Першими мене зустріли знайомі: золототисячник, ромашка аптечна, м’ята польова. Їх я ще пам’ятала з практики. Вони росли акуратними групами, з табличками, де латинські назви були підписані ще й дивними символами схожими на ієрогліфи, але не зовсім. Далі ще цікавіше.

На клумбі з незвичним підсвічуванням росла трава з листям, що мерехтіло кольорами — від фіолетового до золотого. Табличка гласила: Igniflora mutabilis. Нижче дрібно було приписано: «Не вдихати аромат під час цвітіння. Може викликати надмірну відвертість і тимчасову емпатію до комах».

На іншій грядці — пузаті, м’які стебла, схожі на бамбук, але вкриті пухом, наче котики верби. Коли я торкнулася одного, він тихенько пискнув і сховався в землю. Табличка: Silentiella retracta. Коментар: «Заспокоює і нерви, і емоції. Може викликати легке зниження голосу на кілька годин. Не плутати з сором'язливою мімозою».

Між кущів стояли лавочки, в’юнкі рослини обвивали їх ніжно, не заважаючи сісти. На одній я помітила чашку, в якій ще парувала кава. Хтось був тут нещодавно. Але головне не люди, а рослини. Сад жив своїм, спокійним і впорядкованим життям.

Чим далі я йшла, тим менше було знайомого. Дерева з корами кольору нічного неба, квіти, що розкривалися лише тоді, коли повз проходив хтось із живих. Врешті, між високими папоротями з білим нальотом я побачила бесідку.

Вона стояла трохи осторонь, з напівпрозорим дахом, крізь який пробивалось призахідне світло. Усередині була стара лавка, кілька крісел-гойдалок і книга.

Вона лежала на столику, ніби чекала на мене. Стара, з потертою шкірою на обкладинці, але дивовижно збережена. Без жодного напису. Я обережно її відкрила — перші сторінки були списані рукописним текстом.

«Місячна верба: активна в повню, використовується для зцілення сну і спогадів. Настоянка з кори стабілізує зв’язок із власною магією. Протипоказання: травмовані спогади та нестабільна емоційність.»

Я перегортала сторінку за сторінкою. Все виглядало, як старовинний журнал польової роботи з малюнками, короткими коментарями, позначками на полях. Деякі з рослин я вже бачила у саду. Інші ще ні.

Зрештою, я закрила книгу й стисла її міцніше. Якби це був якийсь музей, то, мабуть, я щойно вкрала експонат. Але серце підказувало, я мала її взяти. Вона сама мене чекала.

— Ага, — кивнув Єжи, коли я обережно поклала книгу на стіл у бібліотеці. — Вона тебе знайшла.

— В сенсі? Це чиясь власність? Я не мала її брати.

— Мала, мала, — махнув він рукою. — В Академії деякі книги самі обирають, до кого піти. Це одна з таких. Її не писали для всіх, її писали для когось. Вона чекала, поки хтось, хто розуміє трави, хто вивчав їх і хоче дізнатись більше — піде в той сад.

Я мовчала.

— Уважно читай її, — додав він. — Не поспішай. У цих сторінках більше, ніж здається. І вона відкриється не вся одразу. Спочатку знайомство. Потім довіра. А вже потім почнеться справжнє навчання.

Я кивнула. Книга справді була жива у тому особливому, магічному сенсі. І тепер вона була зі мною.