Частина 3

За дверима стояв молодий чоловік із незвичним планшетом, папкою й легкою, майже професійною усмішкою.

— Доброго дня! Ви Марта? — запитав він.

— Так. А ви?

— Віктор. Ви нещодавно відповіли на лист про інтернатуру за кордоном. Я представник цієї  Академії. Можна зайти?

— Проходьте. Але в листі не було жодної конкретики. Яке саме це «навчання за кордоном»?

— Академія трохи незвичайна, тому й не було конкретики, — відповів він, ніби то мало мене заспокоїти. — Але я зараз вам все все розповім. Можливо пригостите мене кавою?

Я мовчки відійшла від дверей, жестом запрошуючи його до кухні. Мене дратувала його впевненість, така як у тих, хто вже точно знає, що перевертає твоє життя.

Віктор розсівся за столом, поки я заварювала каву. Він розклав перед собою документи, в планшеті щось клікав, ніби це справді була ділова зустріч. На хвилину, мені навіть здалося, що переді мною звичайний медпредставник якоїсь відомої фармацевтичної компанії, які часто забігали до нас в аптеку.

— У листі ви писали, що інтернатура безкоштовна і зі стипендією. І що це програма для кращих випускників, — намагалася я зберігати спокій, хоч і глибоко в душі вже розуміла, що це якась афера.

— Все вірно, — підтвердив він. — Але є нюанс. Академія не зовсім звичайна.

— А саме? — ну закордоном різну медицину вивчають. Можливо це представник якогось університету нетрадиційної медицини. І тут я ще згадала, що про знання якоїсь іноземної мови в листі теж не йшлося.

— Вона розташована не в нашому світі. Це Академія магії та медицини. Спеціалізація фармація, як ви й хотіли. Але з елементами чарівної травології, алхімії та деяких новітніх підходів до лікування.

Я завмерла на кілька секунд, потім розсміялась.

— Ви серйозно?

— Абсолютно. І я розумію, як це звучить. Але давайте по пунктах. Ви щойно закінчили фармацевтичний інститут. Відмовились від інтернатури, бо не мали фінансової змоги. Звільнились із аптеки. Родичів немає. Ніхто не тримає. Крім, можливо, страху.

— Цікава подача: «Ти нікому не потрібна». Дуже обнадійливо, — я поставила перед ним каву.

— Насправді, ти потрібна. Нам потрібна. Провізори в нашому світі на вагу золота. А особливо такі, що не плутають пижмо з деревієм.

— Якщо я погоджусь?

— Проходиш інтернатуру, отримуєш диплом, досвід, контакти. Далі — вирішуєш: залишатися чи повертатись. Змушувати тебе ніхто не буде. Але — він витягнув із папки угоду. — Вибір треба зробити зараз. Сьогодні.

Я взяла папери. Все виглядало на диво офіційно. Без назви академії, але з умовами, датами, місцем для підпису.

У пам’яті виринула бабуся. Вона б, певно, лише усміхнулась і сказала: «Ну то спробуй. Хто не ризикує, той і не пʼє шампанське». Певне, я також пішла в неї, люблю всякі авантюри.

Я взяла ручку.

— Добре. Я згодна.

Кинула останній погляд на квартиру, хоч і маленьку, але свою. Можливо, востаннє. Взяла зібрану валізу і вийшла з кухні.

— І що тепер? — запитала я в коридорі.

— Тепер — закрий очі, — сказав Віктор і дістав із кишені срібну кулю.

Я ще встигла подумати: «Це точно афера», як усе навколо залило м’яким, теплим світлом — і світ змінився.