Частина 2.

Сьогодні я прокинулась не від нав'язливого будильника, як зазвичай, а від м’якого сонячного світла, яке пробивалося крізь легку фіранку в квіточку, яку колись обирала бабуся на ринку. Я вже й забула, як це – прокидатися не поспішаючи. Жодних зборів о шостій ранку, жодного поспіху з прасуванням халата, сніданком на ходу і бігом до аптеки, де вже, напевно, когось чекає Парацетамол чи краплі в ніс.

Я потягнулася, загорнувшись у ковдру, але ненадовго, звичка вставати рано ще не відпустила. І сьогодні важливий день. Треба буде й на пошту, забрати посилку з речами для інтернатури, і ще забігти в аптеку. Просто подивитись, як справляється Настя. Вона старається, і я за неї спокійна, але щось тягне туди, наче залишила там частинку себе.

На телефон прийшло сповіщення – новий лист на електронній пошті. Я одразу відкрила ноутбук, той самий, що колись купила ще в інституті на стипендію і підробітки. Довго не могла повірити своїм очам, коли прочитала:

“Пані Марто, просимо бути готовою до відправлення на інтернатуру сьогодні о 17:00. Автомобіль прибуде за адресою вашого проживання.”

Я глянула на годинник лише дев’ята ранку. Достатньо часу, щоб усе владнати.

–      Ну, Марто, це вже не сон, – пробурмотіла я вголос і посміхнулась.

Я вдягнула улюблену коротку куртку, схопила парасольку, весняне небо вже починало хмуритись, і вийшла з дому.  Як завжди, ліфт не працював. Восьмий поверх вже майже звичка. По дорозі донизу кинула погляд на старий фотопортрет бабусі на полиці у коридорі. Її зошит з фармацевтичними рецептами я вже поклала у валізу вчора ввечері, він для мене майже як сімейна реліквія.

Квартира залишилася від неї. Дві кімнати, трохи старі меблі, але все в ній було просякнуте спогадами. Тут я виросла після того, як не стало моїх батьків, страшна аварія, мені тоді було лише п’ять. Від них лишилося кілька речей і фотографія в рамці, вона теж уже лежала у валізі, серед особистих дрібниць.

Біля під’їзду, як завжди, сиділи бабусі на лавочці.

– Марточко, ти вже не на роботі? – кинула одна з них, пані Оксана.

–      Ні, тітко Оксано, їду на інтернатуру! – усміхнулась я.–  Надовго. Але, надіюсь, не назавжди.

– Ну що ж, щасливої дороги, доню. І бережи себе там!

На пошті мене чекала важкенька коробка,  нове видання Фармакопеї, товстезне, з жорсткою палітуркою, пахло новим друком і відповідальністю. Поруч  пакунок з новим одягом. Я вирішила трохи оновити гардероб, раз уже починаю новий етап у житті.

Зайшла до аптеки. Настя стояла за першим столом, складала нові препарати.

–       О, привіт! –радо вигукнула вона. – Заходь, подивишся, що я тут сама натворила.

– Бачу, що справляєшся чудово. –Я пройшлася очима по залу – все чисто, все на своїх місцях.

– Клієнти вже питають, де ти, – засміялась Настя. – Кажу: Марта вчиться, повернеться кращою за себе.

–      Дякую, що тримаєш моє місце. – Я обійняла її. – А я от по аптечку зайшла, в дорогу.

–      О, звісно, –  Настя підвела мене до полиці. — Візьми ще до всього магній, бо нерви відчуваю, ще знадобляться.

Ми обидві засміялися, і я, попрощавшись, вийшла в дощову вулицю.

Вдома залишалося лише зібрати валізу. Я ретельно все розклала. В одну секцію одяг: кілька сорочок, зручні штани, новий светр, улюблена кофта. В іншу спеціальні речі: халат, змінне взуття, медичні рукавички, щоденник, старі конспекти, ноутбук, флешка з презентаціями, зошит бабусі.

Аптечка зайняла цілу бокову кишеню валізи: бинти, перекис, пластир, жарознижувальне, спазмолітики, пробіотики, сорбенти, краплі для очей, термометр, антисептики, таблетки від алергії. Здається я нічого не забула. Навіть невеличку баночку з трав’яною маззю, яку бабуся колись зробила для мене на всяк випадок.

Коли годинник показав рівно 17:00, у двері подзвонили. Я завмерла на мить, дивлячись на свій дім маленький всесвіт, який залишався позаду.

–      Готова? – запитала я себе вголос. І відкрила двері.