Глава 24

Нора

Ми завершили всі справи у Прикордонні, і треба було повертатися додому. Здавалося, ми з Джеральдом відтягували цей момент, як могли. Просто тут, у цьому затишному готельному номері, де окрім нас нікого немає, все просто й зрозуміло. А що чекає нас за дверима? Чи вдасться нам зберегти стосунки у звичному житті, де є моя робота, часті відрядження Джера, різні домівки, звички, купа інших людей, що весь час пхають носа в чужі справи?

Джеральд був певний, що нічого не зміниться. А от у мене був якийсь острах. Я була впевнена у своїх почуттях, проте реальне життя часто викидає такі піруети, що не перестаєш дивуватися. І на одних почуттях далеко не поїдеш. Важливі ще довіра, взаємоповага, вірність, поступливість. А з останнім проблеми у нас обох. Проте, маючи все це, але не маючи кохання, щасливим теж не станеш. Це я перевірила, коли була у стосунках з Девідом.

Можна було зазирнути у майбутнє Джеральда та підглянути, чи є я у його житті. Але я боялася. Раптом мене там немає, і все піде шкереберть? Краще я буду у щасливому незнанні, хоча б деякий час.

Ех, нічого мене життя не вчить. Маю ж шанс перестрахуватися — і свідомо його відкидаю. Совість каже, що я молодець, адже довіряю, а не перевіряю. Серце мліє від радості. А мозок каже, що я дурепа, яких світ не бачив. Отак і живу.

Я ще нікому про нас не розказала, хоча Ліса дзвонила вже двічі. Ніяк не можу наважитися. Та що там, сама ніяк не можу в це повірити! Я і Джеральд — справжня пара. Очманіти.

Проте справи не чекали, і час було повертатися. До столиці ми перенеслися разом.

— Крихітко, давай одразу перевеземо твої речі до мене, — наполягав Джеральд.

— А давай не будемо поспішати.

— П'ять років були нарізно, куди ще повільніше?

— То не рахується, — відмахнулася я.

Джеральд скрипнув зубами, проте не став сперечатися далі. Мовчки провів мене до дверей квартири, дорогою засипаючи поцілунками. Коли ми врешті-решт відірвалися одне від одного, Джеральд обперся ліктем об одвірок, підняв одну брову та ще раз запитав:

— Не передумала? Точно не хочеш до мене?

— Не спокушай мене, Джере. Поки моя відповідь — ні. А далі поживемо — побачимо.

— Ну добре, — нарешті здався він. — Я ще трошки почекаю на твоє «так».

Я тільки засміялася. Ото вже самовпевнений! Але я його й за це люблю.

Наступного дня я збиралася на роботу з приємним передчуттям. Вдягла улюблену смарагдову сукню довжини міді, туфлі на підборах, вже хотіла виходити, але перед дверима зупинилася. Повернулася, підійшла до столика, на якому були мої прикраси, із самісінького дна скриньки дістала підвіску-пташку, яка розпізнає брехню. Джеральд правий. Видіння видіннями, але люди бувають іноді підступними. Та й тепер вона не навіює неприємних спогадів. Зовсім навпаки. Асоціюється з коханою людиною.

Тож я без вагань надягла підвіску й вийшла з дому. А на парковці мене чекав сюрприз. Джеральд Стівенсон власною персоною чекав мене біля свого блискучого чорного магокара.

— Що ти тут робиш? — здивовано запитала я.

— Скучив, — відповів Джер і притягнув мене до себе. Я теж скучила за такими його обіймами.

— Ми б зустрілися у Палаці. Працюємо разом, пам'ятаєш? — засміялася я.

— Мені тебе завжди буде мало. А ще у Палаці буде повно справ, і зовсім не буде часу на нас. Тож я ловлю кожну хвилинку.

— Я теж вже скучила за тобою, — сказала я, дивлячись у кохані блакитні очі, в яких не було крижаного холоду. Лише тепло та щира турбота.

— Застрибуй, крихітко. Поїдемо на роботу з вітерцем.

До палацу ми зайшли, тримаючись за руки. Дорогою я ловила здивовані погляди команди Джеральда. Хлопці, як завжди, пили каву на східцях. Один з них навіть поперхнувся, побачивши нас. Та Джеральд навіть вухом не повів. Лише кивнув їм на знак привітання. Я ж червоніла, немов школярка.

Перед дверима свого кабінету я отримала ще один палкий поцілунок. Коли залишилася сама й сіла в робоче крісло, захотілося на ньому покрутитися. Настрій був такий, наче я виграла в лотерею. Метелики всередині сходили з розуму від щастя. Задзвонив конектор. Мама.

— Доню, привіт. Ти вже повернулася з відрядження?

Мама, звісно, не знала про масштаби катастрофи в Прикордонні. Для неї я просто їздила у відрядження, де допомагала знайти зниклих людей.

— Привіт, матусю. Так, уже в палаці, справ назбиралося багацько. Зараз розгрібатиму.

Це була чиста правда. На столі на мене чекала купа речей, що належали людям, підозрюваним у різних злочинах. Біля кожної були документи з подробицями справи, яка розслідується. Термінові були позначені червоним. А були й ніяк не позначені. Але від них так фонило магією, що я й без позначок розуміла, що вони надважливі. Адже через прорив, тут, у столиці, життя не спинялося.

— Може б ти приїхала до нас з татом на вихідні? Ми скучили.

— Може, й заїду, — відповіла я, прокручуючи у голові варіанти, як сказати батькам, що ми з Джеральдом знову разом після стількох років.

— Ти якась загадкова. Є щось, про що мені треба знати?