Глава 23

Нора

Всю дорогу до військового шпиталю Джеральд тримав мене за руку, не відпускаючи ні на мить. Він вправно керував магомобілем однією рукою. Я мимоволі милувалася його рухами й упевненістю, якою від нього віяло. Цей чоловік не був загальноприйнятим взірцем, проте його мужність, рішучість, завзятість захоплювали. А саркастичний тон і вибуховий характер лише додавали магічного шарму.

Коли ми прибули на місце, Джер обійняв мене й сказав:

— Сьогодні ввечері запрошую тебе на побачення. Хочу дізнатися про тебе найважливіше з перших вуст. Мене цікавить усе: улюблена пісня, книга, місто, страва… Що тебе радує, що засмучує, що злить, що надихає… Хочу заново з тобою познайомитися.

— А що? Номер у готелі вже не годиться для знайомства? — засміялася я. Звісно, я це запитала просто з вередливості. Мені теж хотілося краще пізнати Джеральда.

— Дуже сумніваюся, що у кімнаті, де є ліжко, я зможу з тобою просто говорити. Тому краще побачення. І я пам'ятаю, що сюрпризи ти не любиш, отже, одразу кажу: я планую замовити столик у колоритному ресторанчику на даху, в центрі міста. Там може бути прохолодно.

— Думаєш, місцеві маги не здатні забезпечити там оптимальну температуру?

— Не впевнений. Все ж таки це провінція, хоч і досить розвинена. Проте сильних магів тут одиниці.

— Ну гаразд. І, Джере, я люблю піони.

— Я запам'ятаю це, крихітко, — сказав Джеральд і поцілував мене в щоку. Вже треба було розходитися, хоча зовсім не хотілося. Тим паче що на мене чекала неприємна розмова, якої ніяк не уникнути.

Дізнавшись в однієї з цілительок, у якій палаті Девід, я зібралася з думками, постукала й увійшла. Він лежав на ліжку й міцно спав. Ковдра прикривала лише нижню частину тіла, а торс був на видноті. Поперек перебинтований — отже, поранення в живіт або в спину. Я взяла стільчик і поставила біля ліжка. Будити Девіда поки не поспішала.

Я ще раз роздивилася його. Риси обличчя ідеальні: гострі вилиці, вольове підборіддя, довгі вії. Навіть після важкого бою, поранення та кількох днів, проведених у лікарняному ліжку, Девід мав привабливий вигляд. І легка щетина, що з'явилася на щоках, йому навіть личила. Додати до його зовнішності майже ідеальний характер і висновок очевидний — цей хлопець — справжня мрія. Проте не моя.

Той, хто живе в моєму серці зовсім не ідеальний. Запальний, впертий, безкомпромісний і з купою грішків за плечима. Але кохаю я саме його. Такого, який є. З усіма недоліками та дивацтвами.

Перед тим як поговорити з Девідом, я мала переконатися, що з ним усе буде добре. Тож легенько торкнулася оголеного плеча хлопця. Видіння довго чекати не довелося. Ось Девід отримує нагороду за заслуги перед королівством, ось стає командиром полку, а ось і весілля. Хто там у нас щаслива наречена? Чудово! Молоденька цілительниця, яка лікувала його рани у минулому видінні. Отже, довго страждати на самоті Девід не буде. Все, тепер я за нього спокійна, і можна перейти до головного.

— Девіде, прокидайся, — півголосом сказала я й провела рукою по його щоці.

— Ммм… Норо? — навіть крізь сон він впізнав мій голос.

— Так, це я. Я тут.

Девід розплющив очі й спробував різко сісти. Але йому це не вдалося, ба більше, обличчя скривилося від болю. Попри старання цілителів, рана була серйозна. А ще, мабуть, уже треба було оновити знеболювальне заклинання.

— Тихо-тихо, не вставай, тобі ще рано.

Я відчула легкий укол совісті через те, що мушу розірвати стосунки, коли він у такому стані. Але відтягувати неминуче не було сенсу.

— Люба, я так радий тебе бачити, — прохрипів він.

— Знаю, і я рада тебе бачити, Девіде. Не хвилюйся, ти скоро одужаєш.

— І поїдемо кудись на морське узбережжя. Добре? Мені обіцяли відпустку.

— Ти поїдеш, Девіде. Обов'язково. Тільки не зі мною, — лагідно відповіла я.

— Ти про що, Норо? Я не розумію…

Я видихнула повітря з грудей.

— Девіде, ми маємо розійтися. Вибач, що морочила тобі голову, але у нас немає майбутнього. Ти ніколи не будеш зі мною по-справжньому щасливий, бо немає головного — взаємного кохання.

— Але ж нам добре разом, — перебив мене Девід. Він був явно шокований. Погляд розгублений, очі бігали туди-сюди, він не розумів, з чого раптом такі кардинальні зміни.

— Добре, — погодилася я і взяла його за руку, щоб трохи заспокоїти. — Але цього замало. Ти заслуговуєш на більше. І я теж. Просто повір, я зазирала у твоє майбутнє. Ти будеш щасливіший без мене.

— Але ж ти знаєш, що передбачення — це лише один з варіантів. Можливо, є інший, у якому ми разом, і він набагато кращий, — не хотів здаватися Девід.

Я лише похитала головою у відповідь.

— Ні, Девіде, зараз ти не розумієш, але колись ще подякуєш мені, що я не тримала тебе біля себе й ти не втратив шансу зустріти справжнє кохання.

— Все вирішила, так? І вже не передумаєш? — підсумував Девід.

— Просто повір, що так буде краще для всіх.

Девід мовчав. А я відпустила його руку й попрямувала до виходу.