Глава 4

Нора

Ресторан готелю також був зачарований. Кожен столик був оточений чарівним пологом, завдяки якому ніхто не міг підслухати приватні розмови. Стандартного меню не було, замість нього лежали магічні кристали. Варто було взяти їх у руки, та промовити вголос, що саме ти хочеш і через кілька хвилин страва з'являлася. Можна було замовити будь-що, без обмежень.

Коли ми підійшли до столика, батьки вже жваво обговорювали між собою плани на день. Я ледве не застогнала. Якась одноманітна нудьга. Музей стихійної магії, музей винаходів науковців та магів… музей… музей… музей. Одні екскурсії. А коли ж пляж? Хтось мені обіцяв ніжитися на сонечку! Джер наче прочитав мої думки.

— Так, усе з вами ясно. Ваша програма дозвілля настільки нудна, що можна заснути. Ви як знаєте, а я залишаюся тут. Хочу на пляж і в бар.

— Джере, ми ж домовлялися, — хотів зауважити містер Стівенсон.

— Я тут? Отже, я виконав усі умови. Про те, що я буду вештатися з вами разом по нудних музеях, мови не було.

— Норо, хоч ти з нами підеш? — з надією в голосі запитала мама.

Не те щоб мені дуже подобалася ідея бути на пляжі разом із Джеральдом, але це точно краще екскурсій. Тим паче можна розійтися в різні боки та й годі.

— Мамуль, я також на пляж. Добре? Ну не хочу я цих освітніх програм, у школі вистачило з головою. Скоро в Академію, там теж навчання. Хочу засмагати на пляжі й нічого не робити.

— Ну що ж, — зітхнула мама Джеральда. — Хоч на сніданках і вечерях, можливо, будемо з вами бачитися.

— А воно й найкраще, — сказав мій тато. — Хай молодь спілкується та відпочиває. А ми з вами познайомимося з усіма визначними пам’ятками острова.

Уже через годину я одягла зелене бікіні, накинула прозору пляжну накидку, узяла окуляри від сонця та пішла на пляж. На ньому було все, що душа побажає. Зручні білосніжні диванчики з плетеним солом'яним тентом для безпечної засмаги, купа шезлонгів із м’якими матрациками в синьо-білі смужки, посередині був бар, у якому можна було взяти прохолодні напої. Не магічні, до речі. Їх готував симпатичний хлопець-бариста.

Я взяла собі безалкогольне полуничне мохіто, зняла пляжну накидку та вляглася на одному з диванчиків, що був ближче до берега. Грала приємна лаунж-музика, що сприяла відпочинку та додавала атмосфері невимушеності. Море бурлило, хвилі були величезні, тож я у воду поки не йшла. Як би не намагалися стихійники приборкати море, та все ж воно було їм не підвладне.

Я заплющила очі. Солонуватий бриз, ніжне тепле сонечко, смачний солодкий коктейль — цей відпочинок був не такою вже поганою ідеєю.

— Не боїшся підсмажити свою апетитну дупку на сонці, красуне? — прозвучав хитрий голос збоку. Хтось нахабно затулив мені сонце. Звісно, куди ж без Джеральда.

Я злегка піднялася на ліктях, підняла окуляри та глянула на нього з усією презирливістю, на яку тільки була здатна. Це було важко, враховуючи, що одягнений він був лише в пляжні шорти і мав приголомшливий вигляд.

— Джере, тебе хтось сюди гукав? Іди собі та не заважай мені засмагати.

— А мені, може, нудно без компанії!

— Озирнися, тут повно кралечок, впевнена, ти знайдеш когось собі на вечір, а може, й не на один, — відмахнулася я від хлопця. — Он та молода відьмочка за баром просто пожирає тебе очима. Тож уперед!

Джеральд озирнувся та помахав симпатичній білявці. Проте замість того, щоб іти та штурмувати фортецю, яка й так уже пала, він плюхнувся на мій диванчик, безсоромно мене посунувши.

— Дякую, мені й тут зручно.

Я оторопіла від такого нахабства.

— Йоханий троль, Джеральде, повно диванчиків вільних! Чого ти до мене причепився?

— Не бушуй, мала. Поспілкуватися просто хочу.

— Про що? У нас немає спільних тем для розмов.

Джер зухвало на мене подивився.

— Посперечаймося! Впевнений, у нас більше схожого, ніж ти вважаєш. До того ж нам тридцять днів тут разом тусити, непогано було б знайти спільну мову одразу.

Я замислилася: зерно правди в його словах було.

— Ну добре. Якщо назвеш хоча б п'ять речей, у чому ми схожі, я згодна провести з тобою цей день. А як ні — відвалиш від мене до кінця відпочинку.

— Ні, якщо я матиму рацію, то проведемо разом тиждень. А там як забажаєш. Вирішиш, що тобі веселіше ходити по музеях чи валятися на пляжі на самоті, я перешкоджати не буду.

— Ого, нормальні такі в тебе побажання, — обурилася я. — Чого не десять днів одразу?

— Впевнений, що моєї чарівності вистачить, щоб розтопити твій лід за сім днів.

— Самовпевнений індик. Ну, добре. Давай, мені навіть цікаво.

— Поїхали. Перше — ми обоє із забезпечених сімей, де батьки займають високі посади, їх майже ніколи не буває вдома і все дитинство ми провели з нянями.

— Ну, це легко, — закотила очі я. — Прийнято. Давай далі.

— Друге. У нас обох високий рівень дару, який проявився ще в ранньому віці, і колись ми можемо стати одними з найвизначніших чарівників королівства. Звісно, у мене трохи вищий — десятий, але й у тебе шостий.