11 Розділ. Аврора

Після третьої лекції я ледве стояла на ногах. Голова гуділа від заклять, а руки тремтіли — стільки практики за один день було навіть для мене забагато. Настя бурмотіла щось собі під ніс про “жорстоких викладачів”, а я тільки мовчки кивала.

Коли ми вийшли з навчального корпусу сонце вже ховалося за хмарами.

—Як вони так можуть? Це просто якесь катування — Настя продовжує говорити. На її обличчі немає навіть легкої посмішки тільки втома і трохи гнів.

Я  тільки киваю. Не має навіть сил говорити.

Коли ми доходимо до моєї кімнати,  я запрошую Настю туди, і ми починаємо чекати опівночі щоб піти на збори. Мої сусідки сидять в сусідній кімнаті у своїх подруг і наврядчи знайдуть сюди до опівночі.

За три години до опівночі я навіть не помітила як заснула.

Сон прийшов одразу — різкий, глибокий і водночас  занадто реальний. Я стояла посеред темного лісу. Навколо—густий туман, гілки які тягнуться до мене мов руки.

Під ногами — чорна вода. У ній відбивалося небо без зірок.

І тоді я побачила його. Темний, високий  силует у плащі з блідим обличчям. Очі світилися червоний, але не як у вампіра—інакше. У них не було навіть краплинки життя. Хоть майже всі говорять, що у вампірів немає життя це брехня так вони мертві, але в їх очах є маленька краплинка життя звісно менша чим у всіх інших, але є. А в цього силуєта немає взагалі.

—Ти не врятуєш їх...—голос був тихим, але водночас дуже голосним  в голові — Тінь вже прокинулася.

Я спробувала відступити, але земля під ногами розчинилася. Мене потягло вниз у темряву і...крик.

—Авроро!—хтось покликав мене, і я різко розробила очі.

Настя стояла біля мене дивлячись стривожено.

—Ти кричала поки спала. Вже майже опівніч потрібно добиратися на збори.

Настя допомагає мені встати, і ми собираємося на збори. 

—Це був просто сон—  перед тим, як вийти прошепотіла я, але сама в це не вірила.