10 Розділ. Аврора

Я з Настею зустрічаємося на вулиці. Погода сонячна і дуже тепла. Ми ідемо в академію повільно тому що ми вийшли рано. Спочатку ми ідемо в столову.

—Аврора ти чула, що на кордонах не спокійно?—вона сказала тихо щоб ніхто не чув.

—Так я чула, але чи це правда ми не знаємо. Я впевнена якщо і так наші воїни вправні тому все добре.—говорю я трохи голосніше і посміхаючись продовжую іти з Настею до їдальні.

По дорозі до їдальні ми побачили директора академії він був дуже нервовий а в руках він тримав якийсь лист.

—Я його таким не бачила ніколи. Не вже нашого директора може так щось злякати—трохи з сарказмом говорить Настя, але тихо щоб не чув директор. 

—Дуже дивно—шепочу я і дивлюся на директора який заходить у свій кабінет.— Всі сьогодні якійсь дивні в ще сьогодні у нас буде аж три лекції підряд по бойовій магії.—дивлюся я на Настю і бачу, що її посмішка зникла.

—Ні не може бути це занадто багато! Я ненавиджу бойову магію вона складна.—обурюєтся вона.

Ми заходимо в їдальню, і мене одразу огортає знайомий запах свіжої випічки та гарячого чаю. В залі гомінко — хтось сміється, хтось сперечається, а біля вікон уже стоїть черга. Сонячні промені пробиваються крізь великі вітражі, розфарбовуючи підлогу у золоті й рубінові відтінки.

—Як завжди, повно народу,— зітхає Настя озираючись. — Наче без сніданку вони не виживуть.

Я посміхаюся й беру піднос. Дивно, але навіть у цьому звичному шумі відчувається щось інакше — напруга, яку не всі помічають. Люди говорять швидше, ніж зазвичай, очі в багатьох насторожені. Ми сідаємо за стіл біля вікна. Настя вже ковтає свій чай, коли до їдальні заходить один з викладачів і голосно щоб всі чули говорить:

—Сьогодні опівночі всі приходьте у зал зборів це обов'язково!

Після його слів всі почали задавати питання і перешіптуватися.

—А скажіть, які можуть бути збори, якщо нам заборонено виходити з кімнати після 22:00? —якась дівчина запитала у викладача.

—Потрібно щоб на цих зборах були і вампіри, але  вони можуть вийти тільки опівночі — голосно сказав викладач і пішов, нічого більше не сказав.

Я повернула голову, подивилася на Настю і прошепотіла:

— Це щось дуже серйозне. І мене це лякає.—після всього, що сталося вранці я майже все забула, що було уночі.