Розділ 17

Валідана

Я не відчувала себе затишно разом з усім цим натовпом народу, що сидів вдома у Еділана. Навіть власна дочка мені здавалася чужою. Я не впізнавала Ірфлу. Я більше не бачила у ній свого відображення. Цілих 24 роки я думала, що Ірфла як я, а в ній переважили риси її батька. Напевно, я просто не хотіла помічати, як вона схожа на нього, щоб не було так боляче.

Зовні Ірфла все ще залишалася схожою на мене, але в іншому вона була схожа на Еділана. Весь цей час вона була зла, зарозуміла і жорстка, щоб відповідати мені, а втікши з-під мого впливу, вона показала себе доброю і милою.

Я не могла дивитися, як Ірфла тепло спілкується зі своїми сестрами — чужими мені дівчатами, одну з яких я відправила у світ мертвих у животі матері, а на другу — робила замах у дитинстві. Їм начхати було, що мати їхньої старшої сестри бажала їхньої смерті, вони тяглися до Ірфли, вони не бачили в ній мене.

З їхніми матерями мені теж важко було перебувати поруч, з Феллою навіть важче, ніж з Марсібет. Фелла занадто добра, її розуміння і прощення настільки тиснуло, що пробудило в мені давно спочилу совість. З Марсібет було простіше: незважаючи на оголошене перемир'я, вона мене ненавиділа і я відповідала їй такою ж самою неприязню.

З Еділаном все виявилося ще важче. Після того, як він позбувся мого чаклунства і повернувся до Фелли, а потім наклав на себе руки, я заштовхала кохання до нього в найдальший куточок своєї темної душі і щедро присипала його ненавистю та образами. Я намагалася не думати про нього, бо знала, що ніколи більше не побачу.

Все вийшло не так, як я очікувала.

Я знову зустріла його в цьому абсурдному потойбічному світі. І ті почуття, що я так старанно ховала, почали виповзати назовні, знову давати паростки. Тільки я не хотіла їх. Я проклинала себе за них. Моє кохання зруйнувало мені життя. Саме тому я ніколи не звертала уваги на інших чоловіків, боячись, що хтось знову розіб'є моє серце.

Я знала, що Тагон Пелл у мене давно закоханий, навіть якщо він свої почуття вміло приховував. Зазвичай я посилала подалі всіх чоловіків, які виявляли до мене любовний інтерес, але з ним усе було інакше. Тагон не намагався ні зачарувати мене, ні тим більше залізти в моє ліжко. Він просто був поряд. В будь-якій ситуації. Надійний, відданий, уважний. Саме за ці якості я зробила його своїм головним радником, а не свою троюрідну сестрицю Нерту. З Нертою ми не ладнали з дитинства. Вона мені страшенно заздрила, адже мого діда вибрали спадкоємцем роду Етірелей, а не її бабусю, молодшу сестру мого діда. А хіба я винна, що її бабуся народилася пізніше? Є ж черга престолонаслідування.

Та й влада не дає щастя. Я це завжди знала. Я ніколи не була щасливою. Навіть коли зачарувала Еділана, я все одно не могла насолодитися його присутністю: його почуття до мене викликала магія, вони не були щирими.

Тагон же кохав мене щиро. Він не намагався мене спокусити, приворожити зіллям, не благав бути з ним. Тагон обрав бути мені другом. За це я завжди його цінувала. І зараз, опинившись далеко від нього, вперше зрозуміла, що мені його не вистачає. Я так звикла, що Тагон завжди поруч, що його можна будь-якої миті покликати щось обговорити — від королівських справ до прочитаної книги, що без нього тепер почувала себе неповноцінною.

Може, у нас щось вийшло б, якби я так відчайдушно не чинила опір коханню.

Може, варто вирвати з корінням усі ті паростки почуттів до Еділана, що знову сходять під байдужим поглядом його синіх очей і спробувати знайти щастя в іншому чоловікові? У тому, хто мене цінує, кому я потрібна?

Тільки ось я застрягла в Обителі і без дочки ніколи не піду. Я могла бути щасливою, але я прирекла себе на страждання.

Вдихнувши прохолодне повітря потойбічного світу, таке колюче і непривітне, я прийняла тверде рішення: якщо я зумію вибратися звідси, я дам Тагону Пеллу шанс. Я дам його собі.

Занурившись у глибокі роздуми, я йшла, не розбираючи дороги. Поділ сукні чіпляли сухі трави, вітер кидав моє волосся з боку на бік, низько навислі чорні хмари обіцяли грозу. Погода відповідала моєму стану, вона зчитувала його, перетворюючи на реальність. Я відчайдушно хотіла хоч промінчика сонця у своїй долі, але темрява, що вирувала всередині мене, не пропускала ні краплі сонця, ні краплі надії. Все моє життя — суцільна темрява.

Коли перші краплі дощу впали мені на обличчя, я ніби отямилася від поганого сну. Озирнувшись навколо, я з жахом усвідомила, що мої ноги привели мене в найнеприємніше місце у всій Обителі.

Я стояла перед входом в ущелину, що вела у володіння Повелителей. Я вже збиралася повернути назад, надто вже похмуро тут було навіть для мене, але, почувши їхні голоси зовсім близько, я вирішила обережно підібратися до них і послухати, про що вони говорили. Повільно рухаючись крізь туман, що заповнив ущелину, я увійшла в долину і під прикриттям гір і високих каменів підібралася ближче до Повелителів. Я дуже ризикувала бути поміченою, але моя цікавість взяла гору. Не може бути, щоб вони постійно все бачили і знали! Якщо я поводитимусь тихо, то Повелителі мене не помітять.

— Я все ж таки вважаю, що найкращим рішенням буде умертвити цю дівчинку, — почула я, коли підібралася досить близько до Повелителів.

Страх холодною змією заповз мені під одяг. Про кого вони говорять? Аби тільки не про Ірфлу! Хоча вона й так майже мертва, але раптом вони хочуть її з якоїсь причини добити?

— Я теж підтримую це рішення, — сказав інший голос. — Із силою Ейтни Інаді у нас з'явиться невелика перевага, десь 5%. Гадаю, її буде достатньо, щоб вийти знову у Велланію і здолати тамтешніх магів.

Звісно, Ейтна! От я дурна. Звичайно, Повелителі могли говорити або про Ейтну, або про Феліцію, адже в обох сила поглинання прив'язана до них. А я так трясусь за свою дочку, що тільки про неї й думаю.