Розділ 15.5

— Хочете нас обдурити? — моторошна постать Повелителя виникла перед Феліцією, не встигла вона пройти через ущелину, яка відокремлювала долину з будинком Феллінії та Еділана від іншої частини Обителі. Схоже, на неї тут чекали. — З нами жарти погані, Феліціє.

Феліція інстинктивно позадкувала, зупинилася лише наткнувшись спиною на скелю. Страх знову сковував її нутрощі, холодний, колючий і Феліції вартувало неймовірних зусиль взяти себе в руки та відповісти.

— Ми лише хотіли переконатися, що не припустимося помилок, віддавши вам силу поглинання. Ми не збиралися вас обдурювати.

— Стара королева не віддасть вам кристала, — крізь спокійний голос Повелителя почала просочуватися лють. — Нема чого було до неї ходити.

— Віддасть, — голос Феліції тремтів, але вона все ще трималася. — Тут її дочка та онука. Заради них вона пожертвує всім. А ще принцеса вигадала, як можна відв'язати мою силу.

Феліція коротко переповіла Повелителю план Феллінії. Вона сподівалася, що він піде їм назустріч, але його відповідь забрала у неї ґрунт з-під ніг.

— Феллінію може витягти тільки Валідана, бо вона її вбила. Вони прив'язані одна до одної. Тут свої закони, ми не всесильні. Тримати Феллінію тут ми не стали б, якби Валідана знайшла спосіб її витягти. Наш інтерес не в ній. Нам потрібна тільки сила поглинання і маги, що володіють нею. У ритуалі відв'язки немає сенсу. Вам все одно невдовзі доведеться померти, Феліціє.

Страх все сильніше стиснув Феліцію, вона насилу трималася, щоб йому не підкоритися повністю. Перед очима все попливло, побіліло, наче її оточив туман. Феліції так хотілося здатися, заплющити очі і поринути в рятівні обійми темряви, але зусиллям волі вона скинула з себе страх, глибоко вдихнула і тремтячим голосом запитала:

— Але чому?

— Ми не чекатимемо 9 місяців, доки можна буде витягнути ще одну силу, а з ненародженого її не візьмеш.

— Що?..

— У вас буде дитина, Феліціє, хіба ви не відчуваєте?

Страх стиснув горло Феліції своєю міцною рукою так, що кілька довгих секунд вона не могла вдихнути. Коли повітря нарешті прорвалося в її легені, вона почувала себе такою слабкою, що тихенько сповзла на землю. Тепер їй стала зрозумілою причина її поганого самопочуття в останні дні. Ось тільки що з цим робити вона не знала. Такого повороту подій Феліція не очікувала.

— Ні… — прошепотіла вона, ледве не плачучи, але потім взяла себе в руки, зробила кілька глибоких вдихів і, піднявшись на ноги, зробила рішучий крок у бік Повелителя. — Послухайте, я мушу повернутися. Навіть якщо мені доведеться померти, дайте мені можливість хоча б попрощатися з усіма.

— Ні, — заперечив Повелитель. — Ви залишитеся тут, Феліціє. Як страховка. У вас буде час попрощатись. Поки що ми вас не будемо вбивати. Нам потрібен той кристал, який ви віддали королеві. Вплиньте на Фірніета, нехай він його принесе.

Феліція хотіла ще щось сказати, якось переконати Повелителя, але він зник. Постоявши ще кілька хвилин, щоб прийти до тями, Феліція розвернулася і пішла назад до будинку Феллінії та Еділана. Діставшись лавки в саду, вона з полегшенням опустилася на неї і заплющила очі. Феліції хотілося знепритомніти, але рятівна темрява не приходила. Ніхто її тепер не врятує. Навіть Фірніет.

Розплющивши очі, Феліція довго дивилася на гори попереду. Їй хотілося плакати, кричати, але сил не було. Жодних почуттів взагалі не було, тільки порожнеча всередині. Немов хтось уже поглинув усі її сили.